Розділ V «Сніг»

Вони все йшли, але голос Аскольда не давав принцу заснути; ніхто не міг передати цей прекрасний голос.

— А ти не боїшся, що своїм співом привернеш вовків? — перервав його Дем’ян.

Розбійник поглянув на нього й усміхнувся.

— Ні краплі! — його усміхнене обличчя запало лицарю прямісінько в серце. Вони пройшли весь шлях до кінця лісу. Вже сходило сонце, Аллен прокинулася і приєдналася до всіх.

— А де Аскольд?

— Він проводжає якогось лицаря, — хтось відповів.

— Якого лицаря?!

— Вночі до нашого табору завітав якийсь чоловік, але Аскольд не пустив його всередину і повів до кінця лісу, — сказав один із чоловіків. Тим часом Аскольд із принцом досягли краю лісу.

— Ось ми й дійшли, — сказав усміхнений хлопець. Раптом із неба почало сипатися щось біле. Це був сніг. Принц усміхнувся.

— Ось і сніг пішов. Знаєш, там, де я народився, є одна легенда.

— Яка?

— Якщо ти зустрінеш перший сніг із якоюсь людиною, то вона і стане твоїм майбутнім коханням.

— Ого, це доволі мило.

— Згоден з тобою— у Аскольда почервоніли щоки.

— Ну, добре, до зустрічі, принце, — він уклонився й поспішив назад у ліс. Дем’ян усміхнувся і рушив до замку.

Меланія прокинулася й вийшла до Аллен.

— Доброго ранку, — привіталася вона.

— Доброго, — жінка стояла на дворі, і тут теж пішов сніг.

— Цікаво, вперше бачу що тут падає сніг.— сніжинки повільно опускалися на обличчя Аллен.Аллен почала навчати Меланію бойовим мистецтвам. Спочатку дівчина почувалася невпевнено, але завдяки наполегливості Аллен і своїй природній кмітливості, вона дуже швидко почала опановувати основи. Вправи з мечем спочатку здавалися важкими, але з кожним днем рухи ставали більш плавними й точними. Аллен була вражена її швидким прогресом, а також її витривалістю та силою, які приховувалися за тендітною зовнішністю.Після того як Меланія оволоділа базовими прийомами рукопашного бою, Аллен вирішила навчити її стрільби з лука. Виявилося, що в дівчини природний талант до цього мистецтва. Її око було точним, а рука — впевненою. Вона майже відразу почала влучати в ціль із великої відстані, що викликало захоплення не тільки у Аллен, але й у чоловіків із загону, які зазвичай скептично ставилися до жінок-воїнів. Її точність і швидкість, із якою вона опановувала зброю, дивували навіть найдосвідченіших бійців.Меланія почала супроводжувати Аллен у патрулюваннях лісом. Спочатку вони рухалися повільно, Аллен постійно пояснювала, на що звертати увагу: як прислухатися до звуків лісу, як виявляти сліди диких тварин або ворогів, як правильно ховатися в тіні дерев. З часом Меланія навчилася рухатися так тихо, що навіть лісові звірі не помічали її наближення. Її впевненість зростала, і разом із нею зростала й повага з боку інших членів загону.Щоранку вони вирушали разом на тренування, і це стало для них не тільки фізичним випробуванням, але й часом для глибоких розмов і зміцнення дружби. Меланія захоплювалася мудрістю Аллен, яка не лише навчала її володіти зброєю, а й ділилася своїм життєвим досвідом, гартуючи не тільки тіло, але й дух дівчини. Одного ранку Меланію розбудив незвичний шум на вулиці. Спочатку вона не надала цьому значення, думаючи, що це звичні лісові звуки, але коли шум став інтенсивнішим, вона вирішила з’ясувати, що відбувається. Швидко одягнувшись, дівчина спустилася вниз і помітила, що вхідні двері були відкриті навстіж, хоча вона точно пам’ятала, що їх замикали на ніч. Від серця наче камінь відскочив – щось було не так.Обережно визирнувши крізь двері, Меланія побачила жахливу картину: перед будинком стояли Аллен і Аскольд, їхні руки були міцно зв’язані мотузками, а поруч із ними — кілька лицарів у важких обладунках. Вираз обличчя Аллен був суворим, але водночас спокійним, ніби вона давно очікувала на таку зустріч.

— Ми знаємо, що ви викрали принцесу! — голосно промовив один із лицарів, очевидно, їхній командир. Його очі палали від підозр і гніву.

— Ми не викрадали її! — відповіла Аллен твердо, але спокійно. — Де ваші докази? Що ви маєте проти нас?

— Ми вже з’ясували, що ви не просто лісники, як удавали з себе. Ви — більше ніж це. Ваше життя в лісі — лише прикриття для змов і злочинів. Вас відведуть до замку на допит, де ви зізнаєтесь у всьому!Меланія стояла за дверима, намагаючись не видати себе. Її серце билося так гучно, що здавалося, це можуть почути лицарі. Вона була збентежена і розгублена: що робити? Втекти чи спробувати врятувати друзів? Раптом Аллен поглянула прямо на неї, її очі випромінювали холодну рішучість. Вона ледве помітно рухнула губами, промовляючи лише одне слово: «Тікай».Меланія зрозуміла, що іншого виходу немає. Її руки почали трястися від страху, але вона швидко зібрала всі необхідні речі: лук, стріли, плащ і трохи їжі. Тихо, майже безшумно, вона вислизнула через задній вихід і зникла в густому лісі. Вона намагалася йти якомога швидше, хоча її ноги були слабкими від переживань. Дівчина не знала, куди прямує, але знала, що не може залишити друзів у біді.Тим часом Аллен і Аскольда повели до замку. Лицарі йшли мовчки, лише зрідка переглядаючись між собою, а з підошв їхніх важких черевиків розносився хруст замерзлих гілок. Здавалося, ніби навіть ліс мовчки спостерігає за ними. Меланія переслідувала їх на відстані, ховаючись у кущах і за деревами, сподіваючись знайти спосіб допомогти. Її думки плуталися — вона розуміла, що лицарів було надто багато, аби спробувати щось зробити негайно. Але Меланія знала, що часу залишилося обмаль. Вона мусила діяти обережно і швидко. Сховавшись за товстим дубом, дівчина зупинилася, щоб прислухатися до розмови лицарів, проте ті все ще мовчали. Їхні силуети зникли за схилом, тягнучи Аллена й Аскольда у напрямку замку.“Я повинна знайти підмогу,” подумала Меланія, але до села було надто далеко, а в лісі не було союзників. Єдиний шанс був дочекатися, поки лицарі приведуть бранців до замку. Меланія знала старий підземний хід, про який не всі пам’ятали. Він був напівзруйнований і небезпечний, але міг привести її прямо у підземелля.