Розділ ІІІ «Аллен»

Сьогодні був сонячний день, маленька дівчинка з татом пішли в ліс за грибами. 

-Татусю, а ми зустрінемося з зайчиками?-Спитала вона.

-Ну напевно так— Сказав посміхаючись батько. Пройшло декілька годин, вони назбирали доволі багато грибів і ще вони побачили кроликів, маленькі створіння гуляли поляною та їли траву, як з кущів вистрибнули вовки, в лісі був нестерпний писк. Очі дівчинки розкрилися з переляку, батько її одразу схопив та вони побігли до виходу, він мчався як міг, але позаду них бігли вовки, вони схопили чоловіка за ногу, він звереснув від болю та кинув доньку.

-Аллен! Біжи! Бистріше!-Закричав він, чоловік кричав від нестерпного болю, йому живцем відкусили ногу. донька швидко пообідажа далі. Коли вона спіткнулася об щось, позаду побачились вовки, дівчинка закрила очі та чекала своєї смерті. Але внезапно пролунав писк вовка, розкривши очі Аллен побачила, наляканих вовків а в одного, який лежав була сокира в горлі. З кущів пішов дощ стріл, а потім вискочили чоловіки, вони підійшли до неї.

-Ей звідки ти? І як ти тут опинилася?- Спитав один із них.

-В Аркідемії! Ми з татом пішли за грибами, але вовки.. Вони.. Вони напали на нас, мій батько десь поруч! Йому потрібна допомога!-

-Тихіше, маленька, всього скоріше він помер, йому уже нічим допомогти.

-Ні! Він живий! Я впевнена в цьому!

-Тихіше! Коли ми йшли сюди, бачили чоловіка, він мертвий! Змирись з цим.

-Це неможливо! Ви брешете!- По щокам Аллен побігли сльози, вона не хотіла вірити у смерть свого батька. Тоді вона зрозуміла що життя не таке кольорове, тоді закінчилось її дитинство. Чоловіки повели дівчинку до того мертвого чоловіка, якого вони бачили.

-Він?-Сказав один із чоловіків. Донька впізнала свого батька, це був він, весь в крові і без ноги. Вона прикрила своє лице, не могла бачити свого батька таким. Один із них присів і погладив по голові.

-Тихіше, таке буває, не плач.- Він її обняв.

-Все буде добре, зіронька.- Чоловік погладив дівчинку по голові.

-Як взагалі звати?

-Аллен.

-Гарне ім’я, а мене звати Любомир. Хочеш, я стану тобі другим батьком?- Дівчинка підняла на нього очі, вони були повними сліз, але в них була надія.

-Так..- Любомир витер мокрі сліди з її щічок.

-Ти серйозно хочеш взяти цю дівку? Ну і навіщо вона нам?- Хмуро сказав один із чоловіків.

-А що ти прикажеш робити? Залишити її тут одну? Тебе не буде гризти совість?. 

-Та роби що хочеш, сам тоді будеш пояснювати головному.- Чоловік тільки кивнув головою. Любомир підняв Аллен на руки та поніс до свого загону, що стояв неподалік у лісі. Дівчинка, все ще приголомшена тим, що сталося, міцно трималася за нього, не в змозі вимовити ні слова. В голові її калатало: смерть батька, вовки, цей незнайомий чоловік, який щойно врятував їй життя. Це все дуже лякало, але вона надіялася що в майбутньому буде все добре. Вони дійшли до місця призначення, там стояв будинок, а за ним кілька землянок. Коли чоловіки і дівчинка зайшли у середину, там сиділи ще декілька людей, вони були різного віку. На них косо подивився один із чоловіків, а коли він побачив малечу, 

на хмурився брови. 

-Це ще, що за дівка?- Промовив він низьким голосом.

-Амос, вона залишилась одна, її батька вбили- Відповів чоловік, який тримав дівчинку.

-І що?

-Я не міг її залишити, будь ласка.

-Любомир, ти ж знаєш що це тільки нова проблема для нас, я і так згодився прийняти твого сина, але ще одна дитина, і ще й дівчина.- Відповів він йому. Новий батько після цих слів міцніше прижав до себе Аллен.

-Я її не залишу, в такому випадку, я піду з дітьми разом.- Амос тільки голосно видихнув, він встав і підійшов до них і поклав свою руку на голову дівчинки, легенько погладив її волосся. 

-Добре залишайтеся, але, якщо вона нам принесе проблеми, я одразу її викину.- Після цього Любомир посміявся.

-Дякую велике.- Чоловік тільки видихнув.

-Ти просто знаєш, як мною маніпулювати.