Розділ одинадцятий

Розплющивши очі, Мірабелла на мить забула, куди її занесла сама доля. Обережно поглянувши на ліжко, дівчина виявила відсутність ще однієї особи, що, мабуть, повністю ринуло в роботу. 

Приводячи себе в порядок, вона намагалася не пригадувати минулу ніч, аби її серце не вирвалося з грудей, те і діло б'ючись об грудну клітку. 

Спустившись до їдальні, вона обережно зайшла до кухні, аби дізнатися чи залишилося щось зі сніданку, та шоковано залишилася у дверях, не вірячи власним очам. 

— Еміль? 
Підійшовши ближче, вона збентежено оглянула всю кухню, зрозумівши, що крім зайнятого чоловіка та здивованої дівчини тут більше нікого і немає. 

— А де всі? 

— Я їх вигнав до обіду. Хотів сам приготувати тобі сніданок. 

— Що?

— Сідай за стіл, зараз все принесу. 

— Ти..

— Будь ласка. Сідай за стіл. 

Не бажаючи сперечатися, Мірабелла обережно вийшла з робочого приміщення, чекаючи свого запізнілого сніданку. 

Коли до столу були подані ніжні млинці з шоколадом, чай та красиво нарізані фрукти, та взагалі впала в задумливий осад. 

— Ти божевільний...

— Угу, саме так. Смачного. На обід вже будуть нормальні страви, та оскільки до нього залишилося понад дві години, думаю, тобі й цього вистачить. 

...

— Я казала тобі, що ти божевільний?

— Так, декілька секунд назад. 

— Що ж... Думаю, ти вже забув про це, тож я нагадаю. Ти божевільний. 

Усміхнувшись, дівчина узялася до трапези, ігноруючи задоволений погляд чоловіка. 

Це все... Було занадто милим навіть для неї. Так не можна...

— Які плани маєш на день?

— Звозити тебе в степ та покататися на конях, познайомити тебе з одним із моїх учнів, а також разом з тобою привезти продовольство сиротам із дитячого будинку неподалік, що по сумісності належить моєму роду. ​