Розділ дев'ятий

Далі було все як у тумані. Пісні, алкоголь, привітання... А також тиша на душі, що чекала початок бурі.

Згодом дівчину відправили у її новий дім, готуватися до першої шлюбної ночі. Покоївки старанно натирали її тіло ароматними оліями, волосся зробили буквально шовковим, а шкіру неймовірно гладкою. З одягу їй дали ніжну, смарагдову нічну сорочку, що була майстерно обшита мереживом.

Відправили її у його спальню, яку вона знала як свої п'ять пальців. Єдина відмінність — всюди були запалені свічки, у кімнаті панувала інтимна атмосфера, а ложе було заправлено іншою, новою постіллю.

Чоловіка ніде не було. Ізабелла також не виходила зі своєї кімнати, не бажаючи лишній раз бачити присутність чужинки у її будинку. Чи знала вона про кішку — невідомо. Тим не менше, навряд чи дівчинка пробачила б їй таку брехню.

Коли на годиннику стукнула дванадцята година, двері повільно прочинилися, впускаючи господаря дому в їхню спальню. Мірабелла стояла коло вікна, спокійно рахуючи зорі на небі.

Його присутність вона не помітила, поринувши в зовсім іншого напряму думки.

Коли її плеча обережно доторкнулися, по шкірі пробіглися сотні мурашок, а тіло миттєво кинуло в жар. Та вона не обернулася, все так само спостерігаючи за зорями. 

— Белло?

Їй було боляче. Страшно. Вона боялася поглянути правді в очі, що повільно проникала до самого серця.

— Пробач.

— Тобі нема за що...

— Не кажи нічого. Я знаю.

Тиша. Вона була настільки крижаною, що дівчині на мить здалося, що вона зовсім втратить свідомість від холоду. Господи... Як же їй хотілося знову відчути його тепло...

— Обернися до мене.

— Не треба...

— ...

Боляче... Як же боляче відчувати холод після таких теплих ночей.

Відчувши проникаюче до самої душі тепло, принцеса різко опустила погляд, спостерігаючи за міцними чоловічими руками, що охопили її тендітне тіло. Спиною вона відчувала його тепло, долоні створювали невидимий бар'єр від всього світу, а їхнє дихання заграло в унісон, створюючи єдину для них мелодію.

Різко обернувшись та опинившись у полоні обіймів, дівчина зустрілася поглядами з блакитними озерцями, у яких вирували ніжність і тепло, не притаманне звичайним людям.

— Еміль... — мовивши це на видиху, Мірабелла так і залишилися стояти біля нього, намагаючись прочитати всі його думки, приховані за спокійним виразом обличчя. Так не буває...

— Белло, скажи... Ти справді гадаєш, що я нічого не знав про особливість королівського роду?

— ...

— Справді вважаєш, що я нічого не зрозумів, коли ти так очевидно демонструвала, що розумієш нас? Коли ти з'явилася буквально через декілька годин після оголошення нашого весілля, гадаєш, я нічого не запідозрив?

— ...

— Невже ти справді думаєш, що поглянувши на маленькі смарагдики кішки я не впізнаю в них твої зелені очі, що завжди так сумно спостерігали за зорями на всіх балах?

— Ти...

— Я знав. Я все знав з самого початку, Міро. Я мовчав лише заради того, аби ти змогла чесно оцінити мене та дозволити собі довіритися мені, перш ніж ми офіційно станемо чоловіком та дружиною. Ізабелла також розуміла, що ти не звичайна кішка, та я запевнив її мовчати й просто довіритися.

Я кохаю тебе, Мірабелло. І покохав я тебе не тоді, коли ти була в подобі кішки чи стояла посеред балу, ні. Я покохав тебе, спостерігаючи за життям маленької дівчинки, що з кожним роком пізнавала світ на частинку більше. Що з кожною миттю ставала прекраснішою, а розум яснішим. 

Нехай твоя родина відноситься до себе не найкращим чином, та я... Я, Ізабелла та наші люди готові прийняти тебе у нашу родину. Я знаю тебе вічність, люба. Ти мене всього декілька днів... Так дозволь же собі відчути мене наскрізь. 

... 

— Ти... Еміле, я тебе не розумію, я...

— Поцілуй мене.

— Що?

— Поцілуйте мене, принцесо Мірабелло.​