МУХА

Сьогодні тебе вбили… Ти помер… 
Сонце світило угорі. Дзижчала й дзижчала нав’язлива муха. Хвиць. І хлопець прибив муху. 
– Муха?
– Та, муха.
– А як же це? Як я її вбив, якщо мене вже вбито?
– Ну, просто ти живий.
– То мене таки не вбили? 
– Та ні. Таки вбили.
– А навіщо?
– А нінавіщо! Аби ти не ходив поміж людьми. Аби ніким не став. Аби ти не був. Ніколи. Аби і землі цієї не було. Аби й пам'ять про неї зникла. Бо ти син свого батька. А батько твій великий син свого народу, силу велику тобі передав. По крові. По духу. По роду. Бо твоя доля – продовжити батькову справу. Дати цій землі, цим людям, і Волю, і Славу, і Процвітання. Дати своїх синів. 
– То таки не вбили…
– Вбили! 
– А муха?
– Та забудь ти про ту муху.
– Але ж я її вбив.
– Про що я, а про що він. Я йому про вічне, про велике, а він… Муха, муха.

Докучлива муха кружляла над тілом юнака. Вітер куйовдив чорняву чуприну. 
Колись він пишався цією примітною козацькою зачіскою і сережкою у вусі. Вже ніколи не закине хвацько чуприну назад, не вдягне шкіряну косуху і не буде ганяти нічним містом на своєму блискучому мотоциклі. Ніколи… 
Тепер він лежить тут. Сонце сідає за терикони… Він захищав свою Землю. А хто його захистить? Життя добігало краю… Свідомість згасала… І тільки муха не давала заспокоїтись і остаточно поринути у морок забуття. Вона дратувала.
– От, зараза! – прошепотів юнак. – Виживу і вб’ю! 
Серце стукало все слабше. Тук. Тук. Тук. Все… Тиша…

– Всё! Этот готов! Двухсотый.
– Карманы проверь! 
– Да нет ничего, одна дрянь.
На землю посипались подертий брелок, зламана викрутка, проколотий наперсток, порваний нитяний браслетик.
– Фигня! Тьху! Ничего ценного.
– Может крестик золотой хоть? Цепочка?
На грудях рвався одяг…
– Да ну! Шнурок на шее с бусиной!!!
– Чего от фашистов взять? Европеец хренов!
– Да… – брудна рука почесала потилицю, – А взять то и нечего. Обидно, блин! 
Спересердя, дебела нога в потертих берцях вдарила щосили в груди юного захисника. Тіло відлетіло і впало на дно траншеї.

Від удару об землю серце, раптом забилось. Тук. Тук. Тук. 
Зззззз! Зззззз! Зззззз!
Бац!
– От, зараза! – прохрипів юнак.
– Боже! Ти живий? Швидше! Беріть його! 
– Чекайте! Речі мої зберіть, будьласка. То все найцінніше моє. 
– Для чого тобі це все? Ти ж з того світу повернувся. Ми ж бачили як тебе вбили. Буде тепер нове життя! Будуть нові речі!
– Це аби пам’ятати чому я тут. 
Хлопець ніжно притискав брелок із зображенням Хортиці, татову улюблену викрутку, мамин наперсток, що дістався їй ще від бабусі, червоненький дитячій браслетик, сплетений сестрою на щастя. 
– А намистинка моя синя? 
– Тут вона, тут. Візьми, синку. 
Кремезний чоловік однією рукою протягував намистинку, а іншою витирав мокрі очі.
– Це моєї дівчини. Як оберег дала. Розірвала намисто і дала. Я обіцяв повернути. І намисто зібрати. 
– Кажуть синє до весільного плаття пасує. Їдьмо збирати намисто. Швидка під’їхала.