РОЗДІЛ 18

—  Надовго  зібралась?  — схилившись  плечем  до   стіни, Роман  не зводить  з  мене проникливих очей,  в яких   барвами  грають  ненависть   і  підозра.

Чоловік  розлючений.  Неофіційний  вечірній   похід  в  ресторан  з  шефом  його дратує.  Я намагаюся   виглядати спокійною  та   легкими  рухами  наношу  на  губи останній  шар блиску.    Так, він  розлючений, а  я  не  менш  збентежена. Намічається  зустріч  з колишнім. Васильович  повідомив,  з  ким  спілкуватимемось  і  зробив  особливий  натяк  на  мою  присутність. 

—  Заспокойся,   десь  годину. 

—  З тим огрядним   стариганом   вирішила  крутити?  —  Камаєв  зі всієї сили товче  по стіні.  Від несподіванки  підскакую  на місці,  а  серце,  навпаки,  тікає  в  п’яти.  — Дитину  віддала матері,  а сама гуляти?  Ти   нічого  не плутаєш? 

—  Рома,  я  жодного разу  не дала  приводу  сумніватись  у  моїй  вірності,  на відмінну  від  тебе. Давно   залишив  свою коханку?   Не суди  по собі! 

—  Коханку,  — протяжно  хмикає.  Його вилиці  зводяться   у  гримасу   невдоволення. — Якби ти була   справжньою  дружиною,  я  б  не ходив  шукати  любові  на стороні. 

—  Я  тобі  нічого  не обіцяла.

Занадто  багато було  болю в минулому.  Залежність,  а  не  кохання — ось,  що насправді  у  серці  Романа. А чи  є в  нього серце? Я сама  не  знаю. 

Роман  знову гупає  кулаком, та йде геть. З кухні  долітає дзвін келихів. Він  п’є.   Здається, сьогодні  варто  заночувати  в  мами.   Знаю,  Роман  перевірить ,  але тещі  чоловік  довіряє  як  нікому.   Навіть  мамою  називає. 

 Я готова,  пора вибиратись  з   родинного гнізда. Кидаю  у  дзеркало  побіжний  погляд . Звідти визирає  впевнена  у  собі жінка в строгій темно-синій сукні, яка  підходить швидше для  офісу ніж походу в  ресторан. Але зустріч  у  мене офіційна,  тож нічого    було діставати  з шафи  вечірнє  плаття. Щоправда,  на  денцях очей   майорить  непідроблена   тривога, почуття, яке  постійно   огортає  душу  при згадці про  Макара.

Нам  доведеться  спілкуватись.  Вдруге  за  сьогодні.

—  О котрій  чекати?  — долітає  з кухні  голос,  переповнений  саркастичними  нотками. 

—  Я  поїду  до мами. 

Поки  Камаєв  не вилетів  у  передпокій,  поспішно  покидаю  наше  помешкання  —  його дім  і  мою  персональну  золоту  клітку.

  Повернення  в ці  стіни  стає   каторгою.  

Роман  не змушує себе  довго чекати  та  виходить слідом  у  подвір’я. Він також  відправляється до автівки,  бачу  як сідає за  кермо  у нетверезому  стані.    Чоловіка  необхідно зупинити,  він  вчиняє  помилку,  яка  може коштувати  іншим   занадто дорого.   Проте  благовірний,  втиснувши  педаль  газу,  різко  виїздить   за  паркан.  Свист шин та  божевільний  рев  двигуна  видають  його  злість  та  бажання  зірватись  на  залізному  коневі. Або    на черговій  коханці. 

Мені  байдуже   до його особистого  життя.  Абсолютно  байдуже… Як  не страшно визнавати. 

У  місці   нещодавно відкрили  новий  ресторан.  Велика  двоповерхова  будівля  манить  еліту, як  вогник  метелика.    Зупиняюсь  на  значній  відстані  від головно  входу,  прикрашеного     вивіскою  з неоновим надписом «Боніта». Я   вперше  навідуюсь,  проте відгуки  чула  виключно  позитивні, тож слід  розслабитись,  насолоджуватись  приємною  музикою  та  смачною  їжею. І  намагатись  не  думати,  хто насправді  сидить  з  тобою  за  одним столом. 

Про  особисте  життя  Ковальського мені  не вдалось  дізнатись   абсолютно нічого. У соціальних  мерах  інформації  нуль, у  жовтій   пресі  також.   Кілька  світлин   біля  моря  — ось і  весь  життєпис   колишнього. Не   багато. 

У  ресторані  сьогодні  повний  аншлаг. Відвідувачів  стільки,  що  яблуку  ніде впасти.  Грає відомий   музичний  гурт,  тож  охочих  насолодитись  живим  співом  зібралась  повнісінька зала.   Озираюсь.  Вишуканий  інтер’єр приваблює ніжними  відтінками  та затишком. Якби не  колишній,  що вмить  намацує  мене  поглядом, я  могла  гарно провести час.  А  ще Камаєв,  що погнався невідомо  куди.

 Так, Маринко,  спокійно. Витримка і  холодний  розум  — наше все. 

Запримітивши мою  появу  Олександр Васильович  привітно  махає рукою  та  підводиться відсунути стілець. Автоматично  вітаюсь,  намагаючись  не дивитись у  напрямку  Макара, який  вже  стиг  переодягнутись  у чорну  сорочку. Темна  тканина  додає  чоловікові  солідності,  вигідно пасує  до  смуглої  шкіри.    Його   очі   швидко  пробігають моєю  фігурою  і він злегка киває головою у знак  привітання.  

—  Зробимо замовлення? — цікавиться  мій  шеф, гукаючи  до столика  офіціанта.  —  У  них готують  прекрасні  ребра  з   чорносливом.  Ми  з дружиною  були  на  відкритті, і страва  неймовірно сподобалась.  Тож  рекомендую. 

Бос  роздивляється  меню,  я  вдаю,  що теж вивчаю  прейскурант,  але  шостим чуттям   знаю: Макару  байдуже  до їжі,  його  ціль — я. Подумки сварю  себе  за  необдуману  сукню.  Наче ділова, строга,  проте виріз тонкою  смужкою сягає  самісіньких грудей, і варто  податися  трішечки  вперед, як  поли тонкої тканини   розходяться,  показуючи   шкіру.  В  ділянці   біля  шиї  буквально пече  від  допитливого  погляду, спалює живцем.  Долонею торкаюсь клятого  вирізу.  Ні,  все нормально та  скромно.