РОЗДІЛ 17

— Мамо,  припини. Це вже ні  в  одні  рамки  не вписується.  Я  ніколи  не повітрю,  що Марини  немає  в живих. Тобі  не  личить  обманювати  й  опускатись  настільки  низько,  — у  моїх  очах читається  зневага   та  неприхована  лють.   Хочеться  розсміятись    з  подібної нісенітниці.  Островська  жива  живісінька, щоправда, змінила ім’я.  Про останнє завбачливо мовчу. 

Схиливши голову  над паперами  роблю тонкий   натяк,  а мама  вперто  залишається  на місці.  Вона  прийшла  раз  і  назавжди  з’ясувати  моє ставлення  до минулого і  плани  стосовно  компанії та   батька. 

— Я  тривожусь за тебе,  боюсь твоїх нових  помилок.   А  щодо Марини… Я  говорю чистісіньку правду.    Я сама випадково  дізналася.  Твоя  колишня  розповідала…

— А їй  не Камаєв  підкинув  інформацію?  — моєму сарказму  немає меж.  Заледве стримую  уїдливий  смішок.  — У  мене таке враження,  що я  потрапив у  цирк,  проте мені  зовсім  не   смішно.

Ненька  фиркає  та присідає  на   край стільця.  Довго гортає сторінки  в  телефоні  й  нарешті  простягає мені  пристрій.  На  екрані  видно…

— Де ти це взяла? 

Не вірю  побаченому.  Спиною пробігає  морозець. 

— Я  ж тобі  говорила. Ніхто  не  жартує. 

— Видали, будь   ласка,  та  більше не  показуй.   Це все  неправда  і  зовсім скоро  я зможу   довести:  Островська  жива  живісінька й почувається  значно  ліпше,  ніж  ти  думаєш. 

— Отже,  ти її шукаєш. 

— Ні, ми  випадково  зустрілися, — поспішаю розбити  підозри  та  одразу  шкодую  про сказане. Її брови   запитально  злітають догори,  вимагаючи  продовження.  Западає  тиша. Я  берусь  за папери, мама  — роздивляється  мене. 

— Я  не хочу,  щоб  ти сходився  з жінкою,  від  якої у нашої сім’ї  одні  нещастя.   Роман  був  закоханим в  дівчину,  через його ревність  ти   став  ізгоєм, вигнанцем  з  рідного  дому.    Ви  не  поділили   середньостатистичну дівчину  й  життя в обох  пішло під  укіс. Ох,  ліпше вона  зникла назавжди. 

— Ти стала  занадто  жорстокою.  Що робити з Мариною  та  Камаєвим  я сам вирішу,  а  до батька… До батька  я  навідаюсь за найпершої можливості. 

— Макаре, коли  все  знову  повернеться  на  свої  місця? Я так втомилась. Втомилась   бути  самотньою  і  непотрібною. Відколи ти  поїхав Сергій  пропадав  на роботі,  ти  не телефонував. І після  всього цього як  не  звинувачувати  твою фіктивну  наречену?  З однієї  сторони я  вдячна  Роману  за викриття самозванки. 

Ручка у моїй  руці  тріскає  на   дві  частини.  Від несподіваного  звуку  мама  підскакує  на місці  та  дивиться  на  мене величезними,  круглими  очима.  Отже,  Роман  і  тут  не  відстав. О, як  гарно він спланував  помсту,  як  чітко,  ювелірно  сплів тенета   та вийшов  з них цілий  і  неушкоджений. 

— Макаре, я  сподіваюсь  на твою  розумність.  Не дій  як  підліток,  в якого грають гормони. Ти  дорослий  чоловік, самодостатній.   І  будь-яка жінка може  бути твоєю,  варто поманити   пальцем.  Добре,  — підсумовує, вгледівши  байдужість  до    побажань. — Не заважатиму.   Про батька не забудь.  Твоя  підтримка  дня  нього  дуже важлива.

— Важлива,  потрібна…  — вимовляю  пошепки  самому  собі. Стільки  вимог  до мене,  що  не  знаю з якими  першим  ділом  справлятися. 

 Мама,  нагородивши  важким  поглядом,  не затримується   в  кабінеті.    Але  легше  на   душі  не стає.    Поява  Марина  тривожить  та  не  дає  змоги  перемкнутись  на   робочі  моменти.  Я  буквально  горю  всередині і  це полум’я  вимагає  негайного  виходу. 

Силою волі  змушую  себе поринути   у світ  цифр, після  чого відправляюсь     на  виробництво — улюблене  з   дитинства  місце. Є миті, котрі  хочеться  переживати  знову  і знову,  пам’ятати,  насолоджуватись щасливими хвилинами. На  під’їзді  до   цеху  серце  прискорює  темп. Я  неначе  знову  той  самий  маленький  хлопчик  з вірою  у  диво. 

 Мене  зустрічають  радо. За  два роки  таткова  рука і  сюди  дотягнулась.  Більшість  техніки  замінено,  навіть працівники  перевдягнені в  нову  форму.  

Ніс  приємно  лоскотить  незмінний  аромат  шоколаду,  переповнений   дитячими  мріями  та вірою  у казку.  Мимоволі  усміхаюсь,  затягуючи  на  повні  гурди  улюблений запах.      Несподівано  приходить  розуміння:  я  на  своєму  місці,  я  там,  де повинен  бути,  допомагати,  розвиватись. Небо, як  же я скучив  за  домом.  Таки  коріння,  прив’язка  до  рідного    бере гору  над емоціями. 

Мені  проводять  детальну  екскурсію,  навіть вихваляються  новим  рівнем   потужності.   Чи то   щасливий  вираз  мого  обличчя,  чи я справді   змінився,  проживаючи  в  іншій  країні,  але  у  підлеглих, на  щастя,  не викликаю  такого страху як колись. Зі мною радо  діляться  як успіхами,  так і  проблемами,  з якими  стикаються  щодень.

Настрій стрімко  злітає. Особливо  після  нереальної дози  чорного  шоколаду.    По закінченню  робочого   дня  я  нарешті  дістаюся готелю. Номер люкс,  ідеально прибраний,  з  дорогими меблям  та  неймовірним  краєвидом  на   захід  сонця   зустрічає  порожніми  стінами,  німою  тишею  та  нагадуванням,  що я  повернуся  додому. Точніше  у  рідне місто, де потрібно підшукати квартиру  й  назвати її  своїм  домом.  А стосовно  батьків… Ні,  у сімейне  гніздо  Ковальських я  під  дулом  пістолета  не  піду.