РОЗДІЛ 14

— Клієнт  приїхав?  — захекавшись  від швидкої  ходьби  та  шаленого нервування, яке  підбирається  до горла   спазмом,  запитую  в  помічниці   Васильовича.

Дівчина  ствердно киває  головою   та   з жалем  відповідає,  що я  таки  запізнилась. Неприємно. Незручно  заходити  в  кабінет, коли почались  переговори,  тим паче   після  всіх.    

Постукавши     у  двері  та  не дочекавшись  запрошення,  або просто  не  почувши  його,  влітаю  в  кімнату.   Першою справою  кидаю  побіжний  погляд  на шефа. По його вразу  обличчя  складно визначитись, чи  все  настільки  катастрофічно, як  я  встигла  накрутити. Ось з нього  необхідно  брати  приклад:   незворушний  як  стіна  у  будь-якій  критичній  ситуації.   

Лепечу  вітання   й  одночасно  переводжу  очі  на  потенційного  замовника. Хоча  ні,  не потенційного.  Він  однозначно  стане  замовником,  бо я  хочу  премію   за  успішний  контракт. Гроші  зайвими  ніколи  не  бувають. Мені  ж  необхідно  за  квартиру  мамі  та  сестрі  платити. Скільки ми  залежатимемо  від  Камаєва  та  його   подачок?

Незнайомець  сидить  до мене  спиною.  Одразу  видно,  що він статний  широкоплечий  чоловік,  який, можливо,  не володіючи  привабливою  зовнішністю,  немає  відбою  від  жіночої уваги.   А  ще аура. Сильний, впливовий,  безкомпромісний.  За  долю  миті я  не  встигаю добре оцінити   присутнього,  швидкою  ходою долаю  відстань  та  зупиняюсь  з протилежної  сторони столу. 

Я простягаю   руку   у  знак  привітання  і  нарешті роздивляюсь  його  обличчя. 

Секунда,  друга,  третя…

Це  жарт? 

Злий  жарт  Романа?

Він  зумисне   влаштував  нашу  зустріч? 

Він спеціально  відпустив  мене  працювати,  щоб ось  так   звести  лицем  в  лице  з  минулим?

Не злякався?

Чи це такий  витончений  спосіб  позбутись  мене?

Спиною  пробігає  крижаний  холод. А руки  німіють  від страху. Я  наче  загнана  в капкан  миша, яку чекає  вірна, невідворотна смерть. 

Ковтнувши  гіркоту,  наказую  собі  зібратися  та  не  подавати внутрішнього  тремтіння. Пройшло  багато часу  з  нашої  останньої  зустрічі,  над  моїм  обличчям  попрацював  умілий  пластичний хірург,  і   я  зовсім  інша,  ніж  була  майже  чотири  роки  тому. Давно  немає  тієї  закоханої,  в  рожевих  окулярах  дівчинки,  немає  довірливої  дурепи, яка  зовсім  не  розбирається  в  жорсткостях світу. Тепер я сильна  і  здатна  приймати  вольові  рішення. У  мене  є  вагомі  обов’язки  і  підлеглі,  які  дослухають  до   думки керівника.

Відсмикнувши  руку, плавно  опускаюсь  на  стілець.  Головне  не  дивитись   чоловікові  у вічі  та  сподіватись,  що забув  мій  голос.

Западає   незручна  тиша.     Ковальський роздивляється  мене  занадто відверто. Складається  враження,  що вже скинув  з  мене сукню  і  тепер  допитливо  вивчає вигини  тіла. Мимоволі заправляю за вухо кучеряве пасмо волосся.

— Уважно вас  слухаю, Маріє  Олевська, — у  голосі  колишнього звучить  крига  і виклик  водночас.   Хвиля  паніки  накриває,  змушуючи  ніяковіти  до  кінчиків  волосся.  

— У нас є  гарна  пропозиція,  — починаю я. Заходжу  не   з того боку, показую,  що знаю  обсяги  виробництва його  корпорації. 

— Для  початку  слід, напевно розпитати   мої  плани на спільну  угоду,  об’єми, які  маю  намір  перевозити  за  допомогою  вашої транспортної компанії. Чи ви  настільки  обізнані  з діяльністю  моїх  шоколадних фабрик?  Перепрошую,  а  можливо,  ми  були  знайомими  раніше? 

Чоловік  подається  вперед. У ніс  б’є  той  самий незмінний    аромат  парфумів, які  не вдалось   стерти  з пам’яті.  Пригадуються  моменти, коли  до божевілля  хотіла  придбати їх і  довгими,  безсонними ночами, тамуючи  фізичний біль  в  нозі,  просто  тримати їх біля  серця.  Але тоді  у мене не було грошей,  і  сама я,  понівечена  каліка,   не була  потрібна Ковальському. У  непідхожий  час  перед очима постають  кадри з   відео,  показаного Камаєвим. На  колінах  мого  коханого чоловіка  сиділа  та  усміхалась  занадто розкута   дівка. І йому  подобалась  така  поведінка. 

— У мене  робота цікавитись  життям  міста,  жити  останніми   новинами. Хто  володіє  інформацією,   той  володіє світом. Чи  не так,  пане Ковальський?

Якби я  тільки  знала,  з  ким  доведеться  вести перемовини! Я  б зумисне в’їхала  у стовп  і  витратила  день  на   ремонт  машини. 

— Отже,  ви усвідомленні  про стан  здоров’я  Ковальського-старшого,  і  знаєте,  що,  повернувшись  із-за  кордону, я   очолюю сімейний  бізнес?  — продовжує  тиснути  колишній.   Я   замалим  не  зменшуюсь  до  непомітної крихти від кожного озвученого  слова,  що   шмагає  душу   шкіряним  батогом.  Я   ніколи  не стежила  за його сім’єю,  намагалась стояти осторонь. Звісно,  плітки   доходили,  і  ті   жадібні  відомості  допомагають мені  триматись  зараз  на  плаву. 

— Я  чула,   що з вашим   батьком  сталась  прикрість.  Впевнена,  він одужає  швидко.

— Дякую! — якось  сухо кидає Макар. Щось  підказує,  що між  батьком  та  сином  не  дуже  приязні  стосунки.    Вочевидь,  проблеми    у  компанії  розсварили  рідних  людей,  і  в  цьому  є  моя  вина. Совість  починає  нити   набридливим  черв’ячком. Думки  хиляться   не в  те річище,  і я повністю  гублюся  у  присутності  колишнього.   Заїдаю  нижню  губу,  потрібно  говорити,  переконувати,  малювати  веселкові  перспективи,  а  натомість зустріч   заходить  в  глухий  кут.     Олександр Васильович  трактує  тишу  на  власний  розсуд і  робить  неймовірну  пропозицію,   від якої  мої  коліна  підкошуються. 

— Маріє,   можливо, пройдете у ваш  кабінет  з паном Ковальським,   покажете  презентації,  наші  сертифікати.