РОЗДІЛ 13

Окидаю поглядом височезну склянку споруду у самісінькому серці рідного міста. Її збудували відносно недавно, бо пам'ятаю на цьому місці занедбані руїни, за які точились нерівні бої між провідними забудовниками. Шикарне місце, я б також не проти мати тут офіс. Теперішній статус батькової компанії дозволяє провести розширення і навіть перенести основний офіс, наприклад, сюди. Подумки роблю позначку розв’язати питання найближчим часом.

На рецепції транспортної  компанії, з якою плануючи укласти договір на постачання продукції по країні, мене зустрічають привітно та наче довгоочікуваного гостя. Отже, прекрасно усвідомлені, якого калібру риба заплила в їхні води. Дівчина на височезних каблучках проводить довгим коридором у приймальню, де добросовісно передає у руки не менш усміхненої секретарки.

— Олександр Васильович вас чекає, проходьте будь ласка.

Вона прочиняє перед мною двері у просторий кабінет, обставлений  гарними офісними  меблями, із затишним ремонтом  та приємним ароматом у повітрі.

На зустріч із-за широчезного столу підводиться літній чоловік з суровим, вимогливим виразом обличчя, який навіть мій візит не здатний пом'якшити. Мезозавр. Здається, колись я також був таким.

— Доброго дня, —  простягає руку у знак привітання. — Сідайте, будь ласка. Оксано, принесіть нам кави. Кави, пане Ковальський?

Ствердно киваю головою, опускаючись на глибоке шкіряне крісло. Васильович справляє враження ділової людини, надійного партнера, який здатний тримати слово та доводити справу до кінця.

Коли помічниця зникає у приймальні, він одразу переходить до суті зустрічі.

— Мені дуже приємно, що ви звернули увагу на нашу компанію. На ринку ми відносно недавно, але наша репутація говорить сама за себе.

— Ятільки повернуся у місто, тому спробуйте переконати у  правильності  вибору.

У цій ситуації я король,  мені повинні доказати, що виключно вони найкращі й варті контракту з компанією мого батька, однією з найперспективніших у своїй галузі. Що говорити, татусеві вдалось за два роки повернути своїй справі належні висоти.

— З хвилини на хвилину прибуде наш керівник відділу постачання.

— Запізнюється?

Загалом мені байдуже, я можу почекати, але всередині прокидається шеф, який звик до пунктуальності та не вибачає помилок.

— Дитину у садочок заводить, у нас робочий день починається через сорок хвилин. Ось, до речі, надійшло сповіщення, що на місці.

Мабуть, не проходить і кілька хвилин, як у двері кабінету стукають.

— Дозвольте, перепрошую за затримку….

Мій світ злітає з орбіти. Ні, він перевертається з ніг на голову. Він втрачає всі барви та знову перетворюється у суцільну темряву. Рана в серці щемить, знову кровоточить, вкотре відкривається болем, відчаєм, зневірою.

Ні, цей голос не може належати Марині Островській. Вона для мене давно вмерла, вона безслідно зникла кілька років тому, і не повинна  повертатися з минулого. Я намагався забути її у Франції, я не згадував про колишню, відколи повернувся на рідну землю.

Навіщо життя так вчиняє зі мною? Мені тільки стало легше.

Я повільно обертаю голову на шум підборів, власниця яких швидко просувається кабінетом, і ловлюсь на гадці, що не маю сили поглянути на дівчину.

— Рада вітати, — продовжує давня знайома та крокує до протилежної сторони столу. — Мене звати Марія Олевська.

Вона похапцем простягає руку для вітання і нарешті наші погляди зустрічаються.

Секунда, друга, третя…

Я одразу її пізнаю. Нехай Марина змінила ім'я, прізвище, нехай над її обличчям працювали час чи пластика, але я одразу її пізнаю.

І вона здогадується, хто сидить навпроти. Я бачу це по її обличчі, якби не намагалась швидко взяти себе в руки та оговтатися. Нижня губка тремтить, губка, яку я колись до божевілля любив заціловувати, від якої втрачав голову і, схоже,  втрачаю зараз.

Мені також доводиться докласти максимум зусиль, щоб втихомирити шквал емоцій всередині. Вирішую зайняти нейтральну позицію та почекати, яку сторону обере дівчина.

Марина чи, як називалась Марія, плавно опускається на крісло навпроти, погляд кидає у напрямку шефа. На рівні інстинктів відчуваю її нервування. Відкинувшись на спинку, відверто розглядаю колишню пасію.

Нехай з боку це виглядає нахабством, та я маю повне право стежити за нею. У нас було спільне минуле, болюче, принизливе минуле для мене. Після подій дворічної давності я довго приходив до тями. Гордість не змогла вибачити позицію батька,   і я жив у чужій країні, намагаючись почати все з чистого аркуша. Я отримав ножа у спину від жінки, яку кохав, від друга, якому довіряв більше ніж собі. І вистояв. І тато зміг підняти імперію, повалену цими двома людьми.

Марина все ж така красуня. Сьогодні на ній легка і водночас ділова сукня світло-сірого відтінку, яка дуже пасує до каштанового відтінку волосся. На тонкій, довгій шиї висить ледь помітний золотий ланцюжок з вишуканим кулоном у вигляді половини серця. Цікаво, друга половинка у Камаєва? Так і кортить запитати в дівчини. Живе з ним? Дитину мають спільну? Маринко, у мене стільки питань, що доби не вистачить розібратись. Проте я нікуди не поспішаю, у нас буде достатньо часу, щоб плідно поспілкуватись, розібрати по поличках твою брехню.