РОЗДІЛ 12

—У мене  найкрасивіша  донечка  на світі, — я  цілую крихітний  носик, а  доня  дарує  свою  щиру, дитячу  усмішку. 

— Я  дуже  тебе  люблю,  — шепочуть  малинові вуста,   крихітні  ручки обіймають  навколо шиї.  — Ти моя  найкраща  мама.  Справжня красуня.   Так  вихователька  у  садочку  говорила. 

Я обережно поправляю  бантик  на  хвостику, пригладжую пухнасті   кучерики. Мій  маленький,  світлий  янгол,  заради  якого  варто   прокидатися,  боротись  за  її  щасливе  майбутнє  та  спокійне, незалежне  фінансове  завтра. Немає  гірше,  чим залежність  жінки  від  чоловіка,  від його рішень і  його подачок.   Я  знаю  це,  проходила.    Всередині  щемить  та  я  одразу  проганяю сум. Сьогодні  в  Арінки свято  в  садочку,   тож  настрій  повинен  бути  на  висоті. 

— Ти  готова? — питаюся,  поправляючи  невидимі складочки  ніжного рожевого платячка. Доня   дуже схожа  на свого  тата.   І зовні, і  характером,  наче  я  була  копіювальним  пристроєм.  У  знак  згоди дівчинка киває  голівкою та  знімається  вихором   до вхідних дверей,  тільки  босоніжки  мелькають  у  повітрі. 

Я  проводжаю  малу  замріяним  поглядом.   Моя, єдина,  найрідніша.    Телефону  у сумці  оживає  тихою  мелодією. Я і  так  поспішаю.    Неохоче  дістаю  гаджет. На екрані  світиться   номер   телефону  шефа.   О,  що сталось?  Невже проблеми  з  доставлянням  товару? 

Річ  у   тому,  що  я  протягом  останніх  шести  місяців   влаштувалась  на  нову  роботу,  втікши з-під  набридливого  крила  Камаєва. Сама  дивуюсь,  яким чином  мені  вдалось  добитись   свободи від   диктатора і   умілого маніпулятора.  Можливо, справа  в  його  черговій  пасії,  молодесенькій  секретарці, з якою випадково  застала  під  час  робочої  перерви.    Банальна  банальність,  не замкнули  двері. 

Хоча,  що  мені   до його особистого життя? Роман  — самодостатній  чоловік, багатий, впливовий,  не надто чесний  і  дуже  небезпечний.    Колись він  прагнув  зі мною стосунків,  зробив все  можливе    для  мого  «так»,  говорив  про почуття.  А  коли сімейна   ідилія  не склалась,  приречений  на  провал  шлюб  затріщав  по швах,  колишній  друг   пустився   у  розгульне  життя. 

Після  реєстрації  шлюбу  Романа  Камаєва  та  Марії  Олевської  минув  рівно  місяць. На той  час ми   тільки  переїхали   у  цей  величезний, просторий  будинок,  придбаний  на  околиці  міста, у  гарному,  новому,  приватному  секторі.   Багатий  ремонт у  ніжних   пастельних  тонах,  вишуканий  дизайн  та  неймовірна  практичність   у кожній  деталі  видавалися  мрією  для  молодої  сім’ї.  Молодої  і люблячої,    не побудованій  на  контролі,  підозрах,   і  повній відсутності кохання. Роман  намагався  підступитись,  я   з жахом  в очах тікала,  забивалась в  кут і  гірко  плакала. Не хотіла  бути його,  не могла,  дико боялась. Після численних операцій я   стала повністю  незалежною  від допомоги мами,  проте повністю підконтрольною Камаєву.  На щастя,  моя доня виявилася надійною  стіною від посягань колишнього   друга   дитинства. 

 А потім  Камаєв почав  повертатись  додому вночі.  Наші кімнати,  тобто  спальня   та  дитяча, знаходяться  одна навпроти одної.  Шумні  кроки  будили,  наче  чоловік  зумисне  йшов  голосно, щоб  чула  про його   присутність.  Я  не ревнувала, змирилась  і  закривала очі  на  численних коханок    за межами  дому. 

А  щодо мого   з  донечкою утримання… Воно повністю  залежало  від Романа, поки  не випросилась на роботу.  У чужу фірму.   Якомога  далі від  його паперів, рахунків,  справ. Незалежна і вільна.  Я  керівник   відділу   постачання, і  просто  обожнюю  свою  роботу.  Ще  б  переїхати   із  цього палацу  у свою  затишну квартирку в  центрі  міста. За  останній варіант  поки  боюся  говорити    чоловікові.   Можливо,  зовсім  скоро він  сам  приведе  нову   дружину  та  покаже мені  на  двері.

 Шеф  людина старша  і  поважна.    Він  не  терпить  слів — не знаю,  не  вмію,  не  буду, та  вимагає  у працівників  перебувати  на  постійному  зв’язку.  Навіть  у  душ  наказує  тягнути  телефон. Похапцем  ковзаю   пальцем  по сенсорному  екрані, водночас  намагаючись  притупити  хвилювання, що  підбирається  до горла  пекучим  спазмом. Здається, я  ніколи не припиню  нервувати  за   справи. 

— Доброго ранку,   Олександре  Васильовичу.  Сталось щось? 

— А мало б,  Маріє?  — роздається  по  інший  бік  зв’язку  спокійний  голос і  моє нервування  скочується  по низхідній.  — Ні,  у  нас  термінове  замовлення майорить  на  обрії,  тому  необхідно зараз  приїхати в  офіс. Через двадцять  хвилин прибуде потенційний  замовник. 

— Стоп! Але  ж  ми відкриваємось  через  годину,  —  мої  очі  ловлять  циферблат  наручного годинника. 

— Знаю, але  замовник   приїхав  із-за  кордону,  входить у курс  справ  нашого міста  й  таким  людям  банально не відмовляють. Він  попросив  зустрітись  якомога  раніше,  тож тепер  доля   нового проєкту  у твоїх руках.   Маріє, — додає   серйозним  тоном, — нам край  необхідний  контракт  з  таким  потужним  замовником, і я  довіряю  тільки  тобі. Не підведи. 

Великі  керівники  слова «будь ласка» не говорять. Часу  у мене  обмаль, практично немає  зовсім. Тож  шумно видихнувши,  наздоганяю  свою  непосиду  на   подвір’ї. 

Присівши навпочіпки  доня,   лагідно пестить  маленьке  цуценя,  яке  їй   подарував Камаєв.   Вона  просила —  він виконав. Взагалі-то чоловік  любить  Арінку і  дуже часто  задовольняє  забаганки малої. 

— Донечко,  ходімо,  — підхоплюю  її  за тендітну  ручку.  — Мама  поспішає. 

Каблуки  голосно вистукую  по   бруківці. Я  не  одразу  помічаю  свого законного чоловіка, який  склавши рук  на  грудях,  проводжає  нашу компанію  важким  поглядом.   Насуплений. Схоже після  вчорашньої вечірки  голова  гуде як  вулик.