РОЗДІЛ 11

Минуло  два роки

МАКАР

У ресторані  повно  люду,   шумить як у  переповненому  вулику.     Я  люблю цей  шум,  тому  що він  означає  одне:  мій   заклад  до вподоби  людям  і  вони  охоче  повертаються  знову  і  знову  куштувати найкращі  в  місті   десерти.   

Окидаю    пильним поглядом  зал.  Кілька  днів  тому  ми  завершили  ремонт, і я  залюбки  милуюсь  новим   інтер’єром, виконаним в  гармонійних   темно-шоколадних  і  білих  тонах.  Символічно.  У мене все  пов’язано  із  шоколадом.   Недарма  в  минулому    очолював  шоколадну імперію Ковальських. 

У минулому… Далекому  минулому, яка  намагаюсь  не пригадувати.     Після невдач  і  поразок  на  рідній  землі  я  відправився  блукати світом.  Розірвав  стосунки  з  близькими та   знайомими,  змінив   номер  телефону  і   навіть  стиль  життя. Тепер замість  величезного офісу  з  панорамою  на  мегаполіс,  мене вітає  невеличкий  кабінет  у   затишному  ресторані,  який  підняв  з нуля,  вклавши  всю душу, знання  і  вміння.  Франція  взагалі  радо  прийняла  у  свої  тенета  блукача  зі зневірою  у завтрашньому  дні.    Тепер у  мене улюблена  робота,  нові  друзі. Щоправда,   в  особистих стосунках  повний  штиль. Після  невдалих  почуттів  до  Марини  я   цілком  і  повністю  розчарувався   у  жінках. Можливо,  вони  і  найпрекрасніша  половина  людства,  але  в  підступності  та  лицемірстві  їм  немає  рівних.  Вистачить  болю  і  моральних травм. Краще  жити,  не вириваючи  серце  кігтями  з ідеально нафарбованими  нігтиками.

Залишившись  задоволеним    роботою в  залі, виходжу  на літню  терасу.  Мій столик  у  дальньому  куті  завжди вільний. Він тільки  мій.  Поки  маю  вільний  час,  переглядаю  стрічку   закладу  в соціальній  мережі.   Що казати,  я вклав багато грошей у  рекламу і  горджусь  отриманим  результатом. Відгуки  тільки  позитивні. 

Вдихаю   на повні  груди  вітер свободи.    Чи  хочу  я  повернутись  додому? Аніскілечки!   Моє  життя  грає  барвами  на всі сто   відсотків у Франції.

— Макаре! 

Голос,  що звучить  зовсім  поруч,  змушує спершу  завмерти,  другим етапом  відчути  мурах  по тілу,  третім… Третім  етапом  підвести  очі  й  зустрітись  поглядом  з   найріднішою  людиною.    Мама…   З часу  нашого останнього  побачення  вона  дуже  змінилась. Навіть постава осунулась,  зробивши  неньку  значно старше свого віку. 

 На ній  елегантний  темно-синій  костюм,   акуратний  капелюшок  і  сонцезахисні окуляри. Коли  знімає окуляри, в  області   серця  боляще  щипає.   Чорні  кола  на  обличчі  свідчать  про  втому  та  безсонні  ночі.  Мама  зовсім  змарніла й  і в чомусь   відчуваю  свою  провину. 

— Привіт! — вимовляю  одними  губами,  підіймаючись  на  ноги.  Я  не знаю,  що сказати. Слова  розлетілись,  мов  уламки  розбитого  дзеркала.      Я  простягаю  стілець,  запрошуючи  присісти. 

— Можливо,  спершу  обіймеш? Чи  досі  вважаєш нас  з татом  ворогами  номер  один? 

— Так,  вибач,  — я розгублююсь  та  тупцюю на місці. — Ми так  давно  не  бачились.    І власне, ця зустріч  для  мене —  несподіванка. 

Обережно  ступивши,  обіймаю  за  худорляві плечі,  які  під  моїми   долонями  злегка  тремтять. 

— Привіт,  синку,  — нарешті  її суворе,  втомлене   обличчя  прикрашає  легка  усмішка.

— Як  ти мене  знайшла? 

— Ми з батьком  завжди цікавились  твоїм  життям і  дуже радіємо  успіхам,  — вона  обводить  очима  територію  ресторану.  — Татко   гордився б тобою.

— Гордився? — тінь  підозри  ріже  душу,  а мама несподівано  заходиться  плачем, буквально валиться  на   стілець  та  закривається   долонями. У цю  мить  в  голові  проскакують  найгірші  картини. Не витримавши  напруги,   сідаю  навпочіпки, обережно відводжу  руки з лиця.

— Що з татом? 

— Він у  лікарні, без свідомості.  Тиждень  тому стався  інсульт.  Макаре,  — чіпляється  пальцями   за  рукав  піджака. — Ти зобов’язаний  повернутись   додому,  у   компанію,  у нашу  сімейну  справу.    Без тебе,  без сильного  керівника  все  під укіс,  а  це  доб’є  нашого Ковальського.  Синочку,  не  відмовляй. 

— Але ж у мене  тут свій  бізнес. 

— Розумію,  але  окрім  бізнесу   у чужій  країні  тебе нічого  не тримає.     Продай  чи признач  когось  управителем.  Варіантів  є  безліч. 

Попри співчуття  усередині прокидається  бажання  далі  насолоджуватись  незалежністю  та  свободою.  А головне — не повертатись  у місто,  де  спогади  палають  відкритою  раною.   Заперечно  хитаю головою та  відвертаюсь  вбік. Чисте   блакитне небо нависає  прозорим  куполом, манить  залишатись  під ним.

— Мамо,  я  нарешті  відчув  спокій,  знайшов  себе й  відкрив  доволі  успішну  справу.   Спробуйте призначити  генерального  директора  з-поміж  акціонерів. Я  не бачу  проблеми.

— Чужа   людина  ніколи  не подбає  про чуже  добро. Я  категорично  проти. Крім  того, твоя  участь  в  житті  компанії  поставить батька  на  ноги. Я e  цьому впевнена.

Шумно ковтаю гіркоту, читаючи  в   рідних очах  аксіому: якщо  увечері  не сяду  у  літак,  мене  винитимуть.  Обов’язок  сина  бере  гору  над емоціями.  Кілька  хвилин мовчимо,  ретельно розмірковуючи.  Матуся   першою  порушує  гнітючу  тишу,  котра  подібно  отруйній  гадині   в’ється  навколо  жертви.