РОЗДІЛ 10

— Нам  доведеться   звільнити  шістдесят  відсотків  працівників.  І  це  тільки початок, — з жалем  у  голосі  летить  із  конференц-зали,  де зібрались на нараду  керівники  відділів.  — У нас  катастрофічно скоротились  обсяги  виробництва,  нічим платити  заробітну  плату. Крім того,  скандал набув  небачених  розмірів,   і  тепер з нами  не підписує договорів. Більше,   партнери  один  за  одним розривають   попередні контракти,  і суми  штрафів   їх не  лякають. 

—З дня  на  день доведеться оголосити про банкрутство.   Ми не можемо  виконати   зобов’язання  перед кредиторами.   Якщо терміново  щось  не вигадаємо,  нас   розірвуть  на  дрібні  частинки.  Можливо,  у вас  є пропозиція?  Пане Ковальський?  —  нарешті  мене повертають  до реальності. Чесно кажучи, я  мало  чув  діалоги  присутніх. Мою увагу  прикував  лист    Марини. Той самий  лист,  що  прилетів  невідомо звідки.   Знадобилось  дійти   до краю,  аби втямити суть  надісланих звітів.

Це  все офшори,  де  зараз знаходяться  мої  активи.  Мої активи, виведені  нею.  Зрадницею.   Колись  коханою  жінкою.  Тепер підлою,  ницою зрадницею,  яка  прийняла сторону   Камаєва.

 До хрускоту  кісточок  стискаю гаджет,  блукаю  далеким  поглядом  по  підлеглих.   А  потім  відтягую  краватку  та   проводжу  рукою   по  густій  щетині.   З  обшуку  пройшло  кілька  днів,  протягом  яких  не їв,  не пив,  не спав. 

— План  обов’язково  буде.  Без нього ніяк, — не надто  впевнено відповідаю. — Вільні,  — і  не чекаючи,  поки  вийдуть,  розкидаюсь  у  кріслі  та  вкотре   роздивляюсь   електрону  адресу Марини.  Бездумно,  беззмістовно, віддалено. Секретарка  залишається.  Обережно підходить,  несміливим  тоном  цікавиться:

— Можливо,  замовити  нормальну  їжу  з  ресторану.  Вам   необхідно поїсти. Кава  літрами —  не вихід. 

— Сама придумала? 

Винувато киває головою та  видавлює слабке  «так».  Почуваюсь   егоїстом, який   зривається  на невинній   людині.    Секретарці як  нікому  перепадає   на  горіхи. 

— Добре,  замов  на  двох. Ти  також, мабуть, голодна.

— Телефонував   ваш батько  та  просив  переказати,  що скоро навідається  в  офіс.  А  він   прискіпливо  ставиться  до субординації,   тому  я  не  хочу  залишитись  без  роботи. 

Тонкий  натяк  на  мій  минулий  зв'язок   з  помічницею   робить свою справу.  Я  хмикаю.  Є  хтось  в  оточенні,  що не перемив  кісточки  керівництву?

— Що говорять  про ситуацію в  народі?  —   нагороджую   бідолашну  дівчину проникливим  поглядом. Небо,   мені  просто  необхідна ця  клята  відвертість.  Я  повинен  знати, на  що налаштовуватись.  Співрозмовниця  мнеться  на місці,  вагається.   — Сміливіше. 

— Сподіваються,  що ваш батько  візьме  керування  у свої руки. Вам  не довіряють.

— Але ж зрадник  — Камаєв. 

— Камаєв  був  душею компанії,  ніхто  не вірить  у  його  підлість. 

— Звісно,  він  не мезозавр! 

З  люттю жбурляю  мобільний  телефон на стіл  та  відходжу   до вікна. 

—  Ви запитали,  я  відповіла! — з цими  словами  перелякана  секретарка  поспішає  капітулювати  у   приймальню.  А я, обхопивши  голову  руками,  роздивляюсь  величезне  місто   за склом.  Десь  там  внизу  ходять  люди, яким  довіряв  безмежно.  І  отримав   за свою  прихильність  ніж у спину. 

 Різко розвертаюсь   до столу  та  спересердя  розкидаю  папери,   канцелярію,  блокноти.  Ненавиджу! Як  же  сильно  я  вас  ненавиджу. Зрадники! Дикий  рев  виривається  з  грудей,  проте  легше не стає.   Не одразу тямлю,  що не сам в  кабінеті,  що свідком зневіри  та  відрази  до  життя  стає батько. 

— Браво! — його голос   та  оплески  змушують  застигнути  на місці,  неквапом  повернути  голову  у   напрямку  дверей. Злість заливає  очі. — Син,  ти    мене розчарував.  Я   довірив  тобі  бізнес, імперію,   а  що застаю?  Руїни,  заплаканого  хлопчика, який  не  вміє  елементарного  — вибирати   друзів  і  жіночі спідниці! 

Десь у  серці  пече. Слова  звучать  занадто  жорстоко,  занадто   не  справедливо.  Я  мав  успішний  бізнес,  але уступився,  мене  нахабно підставили.   Дивлюсь  на  тата  і  розумію,  у  цю мить  він  не  батько. Він  бізнесмен,  який   готовий   в  ім’я  грошей,  порятунку  справи  зробити  кардинальні  кроки,  навіть випхати  сина  за  борт.   І  він не підтримає. 

— Я  розберусь. 

— Ні,  тепер  розбиратимусь  я.  А  тобі, Макаре,  ліпше  залягти  на  дно  й  найближчим  часом   не  показуватись  на  очі   людям. Коли був  останній раз у відпустці? Два  роки  тому? Ось  маєш  можливість відпочити  й  відправитись  у  навколосвітню  подорож, як  мріяв. 

— Я  розберусь.

— Не почув?  Крісло генерального  директора  повертається  мені. 

— Моє зникнення  розцінюватиметься  як  втеча.  А я   не хочу так. 

Тато  мить  вагається.   Повільно суворе  обличчя   набирає  м’якших тонів.  У  рідних очах проскакує  розуміння  та  батьківська  любов. Мій  душевний  біль  передається  на  рівні інстинктів.   Він повільно ступає  до столу,  обережно  кладе  долоню  на моє  плече. 

— Синку,   так   буде  краще.

— Я  не   згідний,  —  скидаю  руку   та  відходжу  на крок.   — Ось   жаліти  мене  однозначно  не потрібно.