РОЗДІЛ 7

Роман  проявляє  неабияку галантність та  розуміння. Чоловік,  після смачної вечері  та   майже цілковитої мовчанки   у  ресторані,  погоджується  відвезти додому. На  щастя,  не пропонує  кататись містом   чи веселитись у закладі.  Я  вдячна  за  терплячість.

Біля  самісінького  дому  Роман зупиняє автівку, довго роздивляється  темряву  за склом. По  виразу обличчя  складно  судити  хід його  думок,  тим  паче про наміри  на  завтрашній  день. Нарешті,  набравши  повні  лені  повітря,  розвертає  голову.

— Стосовно пластики  не  передумала? Я можу  домовлятись  з  лікарями?

— Майстриня  із салону  пропонувала  хорошого  знавця своєї справи. 

— Он як? — здивовано зводить   брову  та  нагороджує  проникливим  поглядом.  — Цікаво.

— Сказала,  що ти вмієш рятувати,  а  вона  — бути  вдячною.  Романе,  — подаюсь вперед.  У  ніздрі  б’є  аромат  дорогих   парфумів  з гострими нотками бергамоту.  Від Камаєва віє владою, готовністю приймати серйозні рішення. Я  зблизька  роздивляюсь   знайоме  з дитинства обличчя. —  Ти лякаєш  своїми таємницями.   Інколи мені  здається,  що ми зовсім чужі, що ти  людина,  яка   приховує справжнє єство  під  сімома  замками.  

Роман   помітно  напружується, мої слова  чоловікові  однозначно  не  подобаються.    Він  шумно ковтає й  хапається   за  ручку  дверцят. Питання  залишається  без  відповіді.  Я  не чекаю,  поки  обійде автівку, й  сама  намагаюсь  вибратись  із салону. Зрадницька  нога,  добряче  натомлена сьогоднішніми  прогулянками, підводить у  відповідальний  момент.  Я спотикаюсь  та  падаю  прямісінько  у чоловічі  руки.

— Обережно,  сонце,  — не поспішає  відпускати рятівник. У   темряві,  що  ледь  прорізається  світлом  з вікон,   обличчя  набуває  серйозного вигляду, а  очі  фокусуються  на моїх  губах. Мить — звір  кинеться  на  жертву  та  поглине   до останньої  кісточки.    На  денці  душі  зароджується  страх  бути  підкореною  цим  зловісним  диким  мороком. Поспішаю звільнитись  й  тягнусь  за ціпком.  Роман  нічого не говорить,  тільки терпляче  чекає  поки  дійду  до дверей  під’їзду. 

— Не привітне місце,  — для  чогось  говорю,  злегка  озираючись.  А чоловік  вправно  підхоплює  під  сідниці  та  звалює собі  на  груди,  — Ой! — виривається  з  моїх губ.  — Не варто. Я сама   вийду. 

— На п’ятий  поверх?  Маринко,  будь ласка,  не вмикай  героя.  Чи  краще називати  тебе Марією? До речі, стосовно  нових  документів  я  не  жартував. 

З   такого  різкого  повороту  перестаю  битись  у  його  руках й  кліпаю  на чоловіка,  наче  від  його  наступного твердження  залежить  кінець  світу. 

— Нове  життя,  нове  обличчя,  нове ім’я.   Також  про  Арінку  подбаю.   Ковальський  ніколи  не  зможе  знайти кінці,  навіть  якщо якимось  дивом  дізнається  про  дочку. 

—  Моя  дівчинка  — козир  у твоїх  руках  в  нечесній  грі  з Макаром?  — я  знову  б’ю  в  болючу  точку.    — Що такого зробив  Ковальський? 

Роман  різко  зупиняється  та  вдивляючись мені у вічі суворим тоном випалює:

— Він  вкрав мою кохану жінку. Образив і покинув. Ти вважаєш я чиню неправильно?

— Інколи  образа  змушує  нас    робити непоправні  помилки. 

— Моя  найбільша  помилка,  що  не втрутився   раніше.  Тепер  ти змушена  розплачуватися  за  це своєю  вродою та  головне — здоров’ям. 

Чоловік  набагато сильніший,   ніж я  думала.  Наче  тримає пір’їнку, виносить  на   п’ятий  поверх.      Біля  власних дверей  помічаю  на чолі   дрібні краплинки  поту.   Я  без найменшого  сорому   обережно стираю їх. 

— Дякую,   Романе. 

— Завтра  вранці  я  заїду. Будь  готова  на десяту. Впевнений,  до цього часу  я  встигну  підготувати необхідні  домовленості.

Поки я  не передумала,  розвертається  та стрімголов  кидається  сходовими маршами.  Я   з тугою в  очах проводжаю його масивну  фігуру,  важкі  кроки  донизу. 

А  тоді  натискаю на  дверну ручку. Від несподіванки  підскакую на місці.  Мама. 

Чекала? Слухала?

— Ти  налякала  мене,  — бурчу,  кульгаючи  всередину. 

— А  де усмішка? Ти все-таки  з побачення  повернулась.  Могла  хоч   поцілувати  Камаєва  за його  добре серце. Он  від  Ковальського на крилах  щастя   летіла. 

— Мамо, — здається,  терпінню  приходить  кінець.   — Не згадуй, будь ласка, про минуле. Я   дуже втомилась    жити спогадами. 

У відповідь  ненька здивовано здіймає  брову, при цьому  одночасно  розглядає  моє вбрання, з відразою кривиться.   Сукня  їй  не  подобається. 

— Нас  чекають зімни?  — насторожено  цікавиться,  пропускаючи вперед. Відчуваю,  як   невдоволено свердлить оголену спину.

— Я  погодилась  на операцію.

Мама   втрачає  дар  мови.  Дивиться  так  ошелешено,  наче перед нею  розвивається картина судного дня.

Уникаючи  пояснень,   ховаюсь у своїй  кімнаті. Втома  відзивається   болем  у  нозі,  й  кожний  крок  до ліжка  видається   витонченою каторгою.   Я  буквально завалююсь  на постіль,  скручуюсь  клубочком… Пекучі  сльози   самі  вибираються  на  поверхню  і стікають тонкими струмочками на  подушку.