РОЗДІЛ 6

У двері  тихо стукають,  через хвилину повторюють   з  новою силою.  А ще через  мить  вони  із  шумом прочиняються,   відкриваючи   зору    фізіономію Камаєва. У його   очах читається  і стурбованість і  нетерплячість  одночасно. Вгледівши мене, живу  та  неушкоджену,   видихає.  Та  сльози  на   щоках  бентежать  чоловіка.

— Що знову  сталося? Мама?  Мені  обіцяла  не хвилювати,  — долітає  до свідомості  голос друга.  Я,  намагаючись  приховатись,    знову розвертаю  обличчя  до дзеркала, вловлюючи  відбиток  Романа.  Він  ступає  обережно,  наче  я — міна,  готова  будь-якої  миті  детонувати.  Нависає  напруга, бо  необхідно якось пояснити свій стан. А соромно говорити про   шрам і  дискомфорт.

— Ні,  з дому  не дзвонили. Я… В око потрапила  вія.  Занадто багато  наклали  косметики. 

— Припини, я  дорослий,  щоб вірити  у подібні   нісенітниці.  Хто  образив? Тих  дві недотепи,   які вийшли?  — теплі   долоні лягають на плечі. Мимовіль нічусь, намагаючись  їх  скинути. — Я  вгадав?

— Справа  в  іншому.  Я… мій  вигляд  лякає  оточення, — не витримую  внутрішньої напруги  та  розряджаюсь  черговою  порцією сліз — щедрих і  гарячих.  Усередині  знайомого  спрацьовують   людські  інстинкти,  і  він  обережно  розвертає  до свого  обличчя,  зазирає   у вічі,  долонею  стирає  солону  вологу.   — Я  не можу  показуватись.  Як майбутнє моєї донечки?   Вона  не захоче  навіть гуляти  з  такою мамою.

— В  Арінки  найкраща  матуся на світі. А  красу  тобі  поверне  пластичний хірург.   Вже завтра  вранці ми займемось  цим  питанням.  Тож поки   заспокойся  та припини  накручувати  себе,  тому що насправді  людей  цікавить виключно вміст  гаманця,  а  не  зовнішній  вигляд. 

— Ти не  розумієш.  Ти нічого  не розумієш… — мої кулачки вдаряються  об  грудну  клітку  Романа.

— Заспокойся,  — сильні  руки  міцно фіксують мої  зап’ястя,  силою утримують,  закликають вгамувати хвилю  неприємних  емоцій.  —  Помилки  минулого необхідно виправляти .    У тому,  що  з  тобою  сталось,   частково   є  моя  провина.  Тож дозволь  виправитись,  згладити.   Я оплачу  найкращих  лікарів,  ти знову станеш собою. Хочеш,  навіть психолога підшукаю? Не мовчи, сонце. І годі  плакати. 

На долю секунди видається,  що навпроти — той  самий  рідний,  хороший  Ромка,  який захищав  від  хуліганів, допомагав,  оберігав.  Його   рване  дихання   лоскоче  обличчя, розбивається  на мільйони  частинок.   Чоловік     одним пальцями   легко  підводить підборіддя. Наші  вуста  так  близько,   що до  поцілунку  залишаються  лічені   міліметри.  Боюсь,  що Камаєв скористається ситуацією і  вкраде цілунок. Виставляю  вперед руки,  намагаючись  попередити   непоправне. 

— Марино,  невже я  настільки  тобі  бридкий?  Невже  у  твоєму  серці  немає  краплини  місця  для мене?  Ковальські принизили тебе, вбили віру,  вкрали  майбутнє,  а  ти продовжуєш   жити спогадами. Ось,  поглянь! — наступної миті чоловік  відсторонюються,  похапцем  дістає  з  кишені мобільний  телефон.  Екран  зблискує   й   перед очима  транслюється  всіма  барвами   відео  з вечірки.  Головний її учасник   Макар.  — Захід, закритий.  Для  обраних. Однак  у  мене, кругом  є свої  люди,  — з гордістю  у голосі   додає Камаєв. 

Та  я  не  чую  слів. Очі  мов  божевільні  сканують картинку,  на якій  коханий чоловік    у  головній  ролі. Я пізнаю його  із сотні, у  темряві  чи  із-за спини.   Макар  сидить  у  глибокому  шкіряному  кріслі, ліниво  потягує  алкоголь зі  склянки й  буквально свердлить поглядом довгоногу  блондинку,  що розмістилась  на   його  колінах.  Він пестить  дівчині  стегна,  натякаючи  на  щось  більше,  ніж просто  відпочинок  на загал.   Мабуть,  камера  прихована,  тому  що  парочку  час  від  часу  заступають  інші  відвідувачі  вечірки.  Але суті  це   не міняє.   Ковальський  веселиться, у  нього  все  прекрасно:  гроші, влада,   красиві  жінки,  повноцінний  відпочинок,  і  головне  — здоров’я.   Контраст  між нами  особливо  відчутний.     Ми наче  біле і  чорне,  наче  день і  ніч,  прекрасне  й  гидотне. 

— Макар  давно  забув про фіктивну  наречену.  Ти вилетіла  з його  голови  так  само швидко, як  він   залетів  у   твоє  серце,  — Роман  м’яко тисне.  — Тож припини   бичувати себе  й   погоджуйся  на мої умови.

Я переводжу  очі  на  колишнього друга  та  без  найменшого сумніву  виголошую: 

— Я  не стану  твоєю коханкою! 

У  відповідь він картинно закатує   очі,  делікатно усміхається, намагаючись  приховати    власне роздратування  від  почутого.

—Не потрібно таких кардинальних жертв. Ти  будеш моєю, але коли самостійно прийдеш   до цього  рішення.  Я  усвідомлений,  що ти  багато натерпілась  і  потребуєш часу.

Здається,  я  вагаюсь  вічність. Перед очима   проскакують  минулі  роки. У них мало   було веселого,  а  ось  сліз   —  достатньо.  Зажмуривши  міцно-міцно повіки, приймаю складне незворотне   рішення  та   киваю  головою. 

— Добре, — Камаєв,  не приховуючи усмішки й  радості,  обережно  пригортає  до себе  й  лагідно гладить по волоссі.  — Зовсім скоро  ти станеш іншою  людиною, королевою.  А він  дорого заплатить за  спричинений  нам  біль.  Обіцяю …