РОЗДІЛ 5

—Чому  ти  назвалась Марією?  — чоловік  не відстає   від теми. Плавно вивертає кермо в  загальний  потік  транспорту. У машині  ми вдвох. Тишу прорізає тільки гул двигуна і шум  міста  за  вікном.    Що  тобі  сказати? Ти все  одно  нічого  не  зрозумієш,  бо занадто  зациклений  на власній великій  персоні. Всі  інші  поруч  з тобою,  в  тому  числі я  — бруд,  який заслуговує  виключно  на  зверхнє ставлення.

Так,  ти  говорив  про  почуття.   Та хіба  ув’язнюють, обмежують  волю,  коли  кохають?

— Мені  необхідно кардинально змінити своє  життя. Я справді  втомилась. 

— Хочеш,  допоможу?  — він різко розвертає  голову  у моєму  напрямку,  ніби  тільки й  чекав  пропозиції.   На його розчарування, я   заперечно  хитаю  головою.    Галантно мовчу,  що  категорично  проти  систематичного втручання  в  моє  життя  та  тотального контролю  кожнісінького  кроку.

—  Для  початку  дозволь  працювати  на  іншого роботодавця,  — дивуюсь  власній  зухвалості  та  впевненості  в голосі.  Я наче  дерусь  на вершину  без страхового ремінця.    Роман різко  б’є  по гальмах. Від різкого поштовху  сіпаюсь  на місці  та ненароком  опираюсь  на  хвору  ногу. Нестерпний  фізичний  біль  проймає  до самісінького  горла. 

— Ти  збожеволів?  — виривається  моє  невдоволення. Кидаю  на водія  гнівний  погляд.  І  витримую  його,  не менш розлючений.   Силою не розриваю  зорового контакту.  Заради донечки  не  здамся.

— Ні, ніколи  ти  не працюватимеш з  іншими   чоловіками. Я  ледве  глузд  не втратив  від твого зв’язку  з  Ковальським.

— Тримати мене під сімома  замками  — теж  не вихід. 

— Я  можу  подарувати тобі нове ім’я,   нове  обличчя,  офіс  врешті-решт.    Але не  дозволю  піти. 

Камаєв  категоричний, і  суперечити його словам  все одно,  що  переливати  повітря  з  посудини  в  посудину.   Хвилину мовчимо,  глибоко  дихаємо,   намагаючись  заспокоїтися.  А  поршні у моїй  голові  швиденько  прокручують  ситуацію,  вишукуючи  найкращі  варіанти для  себе.  Несподівана  геніальна  ідея  вражає простотою. 

— Романе,  — починаю   примирливим  тоном.  Для  більшої  вірогідності   легенько  накриваю  його   руку, що силою стискає  шкірне  кермо.  —   Працювати  в   офісі,  нехай навіть твоєму,  з людьми — це вже свобода.     Я  погоджуюсь  на  це.   

— Я  перерахую  гроші  на  операцію і  пластику, подбаю  про нові  документи,   — його вродливе,  аристократичне  обличчя  прикрашає  сліпуча усмішка,  від  якої  кожна  жінка  здатна  почуватись  королевою. —  Спілкування  з іншими людьми піде тобі  на  користь  і  з часом розтопить  лід  у  ставленні  до мене.  Принцесо,  —  раптово  переймає  мої пальці,  підносить  до теплих губ, і  з-під   брів  слідкує  за реакцією,  — ти  на  правильному  шляху.  Зараз за вечерею обговоримо  деталі.  Я  страшенно  зголоднів. 

Я  нічого  не відповідаю.  Лише відвертаюсь   до вікна,  й  намагаюсь не думати, яким підступним  і  хитрим   тираном  виявився  колись  найкращий  друг. 

— Ром,  не  думай, що я  одразу  погоджусь  лягти під  ніж.   Я  не  збираюсь  брати аванси  чи  кредити.  Сама  зароблю. 

Чоловік  хмикає,  продовжуючи   вертіти  кермом. Мої  слова не чіпають,  бо він сам  вирішив  майбутнє.  Головне,  що я  заїкнулась  про  проблему,  дала  привід. 

— Молода,  красива,  розумна,  але  шрам  і  біль в  нозі  не  дозволяють насолоджуватись  можливостями сучасного світу. Даремно відмовляєшся,  бо, як  говориться,  втрачений  час  конем  не наздогнати.    Говори  зараз «так» і  вранці  поїдеш на  обстеження  в   лікарню.

Що в  його розумінні  означає «Так»?  Згода  на  хірургічні  втручання  чи  згода  на   моє  тіло? 

— Я  не  братиму  гроші    в  позику. Назбираю  — тоді  подумаю. 

На секунду  знайомий  картинно   відриває  руки від  керма  та  підіймає  їх  догори,  мовляв,  замучила.

Роман зупиняє  машину  біля  дорогого,  популярного у   місті  ресторану. Величезна  скляна  споруда  із  зимовим  садом  на  даху  приваблює  погляд яскравою  вивіскою.  За  стінами збирається  виключно еліта.   Я знаю  це місце. Улюблений  заклад  відпочинку  Камаєва  і  Ковальського. 

Я  протяжно видихаю.  Здається,  історія  має  здатність повторюватися.  Якось приїжджала   на вечерю  з босом, і  ми зустріли  тут найкращого  друга  мого  дитинства.  О,   пам'ять  береже пекучі  погляди,  гострі  шпилі  ревності.  Мабуть, у  той  момент Роман втямив,  що  я  ніколи  не буду  його,  що він  не  більше ніж  просто   хороший  товариш. Зрозумів  і  заразився   дикою  ревністю,  що здатна руйнувати світ  довкола. 

Камаєв  обгинає авто  та  допомагає вибратись  із салону, замість звичного  ціпка  подає  лікоть.   З  приміщення  долітають  тихі  баси   живої  музики.  Мені   незвично  знову  виходити  у світ,  знову  дихати   повітрям,  просякнутим  турботами  й  радощами  інших.   

— Не  хвилюйся,  — чоловік накриває  мою  руку,  —  зі мною  нічого  боятися. 

У  приміщені витає аура розкоші,  відпочинку  та свята.  Відвідувачі  зручно сидять   на  шкіряних диванах,  насолоджуються   музикою. 

На  нас  ніхто не звертає  уваги. 

— Романе,  я  хочу  до вбиральні. Доведеться  принести  ціпок,  — з почуттям  вини  дивлюсь  на  знайомого.   Не піде ж  він  зі  мною  у  жіночу  кімнату.  Нагороджує  недовірливим  поглядом.