РОЗДІЛ 4

Я  вже забула, як це —  дихати свіжим повітрям,  милуватись  темним покровом ночі, рахувати  зірки  на  небі,  просто  жити  за межами свого  тісного  світу,  який  власноручно  і   відважно будувала протягом безсонних ночей  та  довгих одноманітних днів.

Кліпаю  здивованими очима  на місто,  наче   не  народилась у  ньому,  наче  не  блукала  його завжди  переповненими  вуличками,  наче не тут  закохалась  в  Макара.    На душі  лячно  і  радісно водночас.   Я  рада,  що зуміла  переступити власні  заборони й  нарешті  вибратись з  тісної  діри. І  в  той  самий  час  небезпечно,  адже Роман  Камаєв  отримав  можливість спілкуватись  зі мною   поза  межами крихітної квартирки. 

До  речі,  останній   надзвичайно  терплячий  і турботливий  сьогодні.   Він  підтримує  за   лікоть,  допомагаючи  підійнятись  до дверей  салону  краси  «Манія». Саркастична  назва,  яка  дуже пасує  прив’язаності  чоловіка   до мене.  Точніше одним словом  називає  його  допомогу. 

Дорогою від  мого  дому   до місця,  де  за  всіма  канонами казки  я  повинна  перетворитись  на принцесу  (нехай  кульгаву  й  з потворним шрамом),  ми мовчали. Не порушуємо традицію  і  в  приміщенні  закладу,  переступивши  поріг якого  і  справді  починаєш вірити  в  диво.  Першим  у  поле  зору  потрапляє  величезне дзеркало,  обставлене  зі всіх  сторін  тумбами  з різноманітним косметичним  начинням.  Десь  в  області  серця  обзивається  щось  живе, копошиться,  нагадуючи,  що  молода, здатна  радіти,  усміхатись,  бути  красивою,  знову   почуватись  собою,  а  не  зомбі,  поглинутим   цифрами й  нескінченними звітами. 

На долю  секунди застигаю на місці.   Я  ніяковію. 

Зовсім  поруч  з’являється  привітна  жіночка з яскравим  макіяжем  і  довжелезними штучними віями, завдяки  яким  схожа на  добру  чарівну  фею.

—  Сміливіше,  — її лагідний  голос  пробирається  крізь шкіру. У ньому  нема  і  каплі  на натяку  на   мою потворність.  Вочевидь,  Камаєв  завчасно  попередив  про  специфічного  візитера.  — У цьому  кріслі  вам  буде  зручно.

Роман   поблажливо   додає збоку:

—  Я залишу   тебе.  Маю  нагальну справу. Але  на  вулиці  залишатиметься  охорона. 

—  Я  не втечу,  — можливо,   занадто різко  відповідаю.  Емоції неприязні складно  ховати  навіть за  шарами вдаваного спокою.

—  Знаю.  Проте  це задля твоєї  безпеки.

Чоловік  рвучко розвертається  й  ховається  в  темряві  нічного міста. Моя  зухвалість  його  роздратувала.

Провівши широку спину  байдужим поглядом, зосереджуюсь  на  майстрині. Неприємно, що  вона стала  мимовільним свідком, проте  професіоналізм  і  бажання  заробити   беруть гору  над її язиком. Жіночка, подарувавши  чарівну  усмішку,  знову вказує  на  крісло.

—  Я постараюсь докласти  максимум  зусиль для  оновлення  вашого образу. 

Коротко   подякувавши,  опускаюсь  на  вказане місце.  Жіночка  розвертає мене спиною  до дзеркала. 

—  Люблю,  коли  мої клієнти  бачать  кінцевий   результат.  Розслабтесь,  вам також  обов’язково  сподобається.  Я  добре  знаюсь на  своїй  справі, — і  вона майстерно    прибирає  з  обличчя  волосся.  Хвилину  роздивляється,  трішки хмуриться,  потім знову   розслабляє  вилиці. 

У  її  пальцях  кісточка  для  макіяжу  перетворюється  у  чарівний  пензлик  художника.  Повільно  я заспокоююсь,   намагаюсь  абстрагуватись  в  студентські  роки,   котрі   зараз здаються  найприємнішими  моментами  з  минулого. 

—  Вибачте, як  вас  звати?  — несподівано цікавиться  майстриня. 

—  Марія.

І навіщо я  брешу? Навіщо  вона  запитує? 

—  Маріє,  у  вас  дуже   гарна  шкіра,  — спокійно  продовжує  вона. — З такими даними  необхідно   рекламувати   косметику. 

—  Насміхаєтесь?  Я  непоправно  знівечена,  самотня,  замкнута  в собі  дівчина. 

Жінка тільки  знизує  плечима,  мовляв, я  говорю найбільшу  у  світі  дурницю. 

—  Умілий   пластик    виправить  недоліки  долі.  Були б гроші.  Якщо колись  надумаєте, я  можу  порадити. Пану  Камаєву    тільки  скажіть,  він організує.   

—  Роман — ваш хороший знайомий?  — відвертість  для  обох набирає   заборонених обертів. 

—  Він уміє рятувати,  а  я  вмію  бути  вдячною,  —  секунду подумавши,  неохоче кидає. 

На цьому  плідне   спілкування   припиняється.  Решту  часу   кожна  з нас  зайнята  своєю справою: я  повертаюсь у  спогади про Ковальського.  Жінка вкладає   всі  сили в  створення  красивого образу,  який  радуватиме   очі свого власника  — Камаєва.

Коли  нарешті обличчю  та  волоссю дають спокій майстриня  змовницьки  нахиляється  над  вухом,  проте показувати свій  результат  роботи  не  поспішає.

—  Пані Маріє,    вам  необхідно пройти   в  іншу  кімнату та   обережно,  не пошкодивши макіяж,  одягнути  сукню,  спеціально підготовлену  для  вас. Якщо не помиляюсь,    її тільки-но   привезли з літака.

І справді  на  підтвердження   її слів   у салон  входить  один з  охоронців  Камаєва.  У  його руках  помічаю величезну,  білосніжну  коробку.

Хлопець мимоволі  кидає  в моєму  напрямку  побіжний   погляд,  і  застигає  наче вкопаний.  Вочевидь  побачене  вражає його свідомість.