РОЗДІЛ 3

Близько  години  сиджу  за   столом,  роздивляючись  потемнілий  екран. Він такий  чорний,  як  життя  Марини Островської. Суцільна  непроглядна  безодня затягує все  глибше у  брудні  нетрі. 

Я  боюсь  знову  зазирнути  на  електронну  пошту,  боюсь  побачити  повідомлення  від  Макара,  боюсь  пережити  чергову  хвилю   паніки.

Телефон   оживає,  показуючи  номер  контакту — Романа  Камаєва.  Від несподіванки  здригаюсь  на  місці.  Тремтячими  пальцями ковзаю  по пристрої і  по інший   бік  зв’язку  роздається  знайомий,  нетерплячий  голос. 

—  Я  обрав  сукню,  тобі  сподобається. 

Чоловік  вирішив  за  мене. Самостійно прийняв  рішення  і  просто  поставив  перед фактом. 

Його  безапеляційний тон  змушує  погодитись.   Сперечатись  даремно  й  ми  обоє  це прекрасно розуміємо. Я шумно ковтаю  гіркоту.

— Я буду  без косметики  й    зачіски. У ресторан можуть не  пустити,  — мій  сарказм, мабуть, викликає  на  обличчі  друга  натягнуту  усмішку.  Звісно,  з його гаманцем  усі  двері  відчинені.  Що говорити, Роман   завжди досягає  бажаного  успіху.  Так  і  з Макаром. Хлопець  навіть не приховує своєї  ненависті   до   колишнього  друга (а чи справді  він таким був),  і  насолоди   від процесу  доведення його компанії  до банкрутства,  до дна, з якого не вибратись. І найгірше те,  що сама я  являюся знаряддям  вчинення  цього   жахливого  дійства. Сама я…

Я  колись  кохала Макара. Кохала,  допоки  він  не відмовився  від хворої  дівчини, яку  заціловував,  обожнював, підносив до хмар.

— Хочеш,   поїдемо спершу  в салон?  — запитує спокійно.

— Не варто. Тільки час займе.

— Марино,  тобі   необхідний відпочинок,  ковток  свіжого повітря. Ти повинна   знову  жити. Жити заради  Аріни,  себе,  мами й  сестрички.  Жити всупереч  бажанням Ковальських. 

Згадка  про рідних Макара   розриває   серце  на частини,   пекучим  болем  розтікається  венами,  бо занадто багато  вони зробили  поганого. Виключно завдяки  їхнім  підозрам  і  не бажанню  вислухати,  зрозуміти думку  інших,  моє життя  перевернулось  з  ніг  на голову. 

За  останні  півтора  року  я  буквально  прокипіла відразою  до  його  батьків. Так,  любов  перетворилась у  ненависть,  прихильність у зневагу, прив’язаність у бажання  ніколи  не  пам’ятати.

На слова  Романа  я  ствердно киваю головою.   Швидше собі,  для   власної  переконливості.

— Добре,   поїдемо,  — моя  відповідь  звучить  ледь чутно. 

— Прекрасно,  — радіє  знайомий.  — О сьомій вечора  побачимось.  Обіймаю,  сонце. 

«Обіймаю» звучить відлунням  в скронях.   Але я  вже погодилась, і  тим  самим самотужки  зачепила  мотузку  на  шиї.  Романові  залишається  тільки смикнути,  щоб вирішити  мою долю.

Я  коротко  прощаюсь з ним,  а відбившись, кидаюсь  переглядати  пошту. Ковальський  витримує  ефектну  паузу.  Мовчить. Ігнорує.

Хвиля  паніки проходить.   Можливо,  чоловік  змінив  її,  або   ще не побачив  сповіщення. Дуже  хочеться  вірити  у  перший  варіант.  Приймаю рішення  почекати й  поки  тримати язик за зубами. Роману  не слід  знати  про  мої прогалини в  роботі,  інакше  тотальний контроль  посилиться  і на  поверхню випливе  додатковий  заробіток,  тобто   «ліві» гроші  поза його  завданнями.   Нещодавно я  спробувала себе у   ролі  фрилансера. І  мені   вдається заробляти. Якби не операція,  цього  заробітку  вистачило б на  достойне проживання  і  навіть    на оренду  нормальної  квартири. 

Якби… На жаль, у  моєму  житті занадто  багато «якби».

  Вимкнувши комп’ютер,  кульгаю  на кухню до мами,  яка чаклує  над скромною  вечерею.  Прислонившись  до   дверей,  крадькома  спостерігаю  за  найріднішою людиною.  Мої непрості  пригоди змусили  її  обличчя  покритись  дрібними зморшками,  в  довге волосся  набути  відтінку снігового  неба.  

— Довга   так стоятимеш?  — озивається, не озираючись. — Проходь,  сідай. Що   хочеш  сказати?  Ти ж не просто так  відірвалась  від  своїх  цифр. 

— Роман  запросив  на  побачення.

Ненька  на  хвилину  застигає. Повільно обертається  корпусом до дверей  і   витримує  паузу  пере моїм  продовженням. 

— Я  погодилась.  Зараз  привезуть сукню  і  увечері   я  відправлюсь  в   салон краси. 

Матуся  сплескує  в  долоні,  блаженно закатує очі   вгору.  Схоже,  її  думки  були почуті  вищими силами.

— Нарешті ти взялась  за розум. Ромка  — справжній чоловік. Не покинув  у  біді,  послухав, підтримав.  І  з роботою допоміг. Кому  потрібно возитись  з  дівчиною, яка  нормально   по квартирі  кроку ступити не може?А  він  і словом  добром,  і  грошима, і  любить тебе  зі  всіма  вадами.

— Ти знову  за своє, —   немає  жодних сил  перечити.  

— Ти ніколи мене  не  слухаєшся. Завжди робиш з  точністю  до навпаки. То хоч  зараз вчини  вірно й  справді   відправся  на побачення.   Ти у мене  красуня.

— Була, — з жалем уточнюю. У  мене  не одна  душа   у  шрамах.  Права  щока  знівечена  глибоким  порізом,  залишеним  уламком  лобового  скла.    Соромно   показувати  таку  красу  світові.