РОЗДІЛ 2

— Макаре Сергійовичу,  можна?  — солодкий,  томливий  голос   звучить із-за   ледь  прочинених  дверей.  Він  належить Світлані  —  нашому  головному  бухгалтеру, якого  за час  мого  відрядження  прийняв  на роботу  Камаєв.

Противна  жіночка,  що  у своїх    майже  тридцять п’ять    вважає  себе   яскравою  квіточкою  в  офісі.  Навіть   гострий  розум  і слушні  поради  не  полегшують  сприйняття  її як  людину.  Ось  і  зараз у  вічі  впадає  яскрава  жовта сукня  з величезним   вирізом в  області   декольте та  червона помада  на  випнутих  губах.  А  погляд  її взагалі як в  кота  на   сметану. Внутрішньо   одразу  збираюся  та  насуваю  на  обличчя маску  незворушності.  До мого  серця  нікому  не достукатись,  цього органу  у мене  в  апріорі  немає.  Розбитий,  розірваний  на  шматки,  безжально знехтуваний жінкою,  яку я  кохав  до втрати  здорового глузду. 

— Проходьте,  —  голос  зі стальними  нотками    бухгалтеру  не  до вподоби  й  вона   змінюється,  перетворюючи  у професіонала   із залізно  хваткою.  Так  краще, ніж  стелитись  перед мною   килимком.  Я  не   заводжу  інтрижок  на  роботі. Моє  золоте  правило, яке  один  раз  порушив  і  тепер  занадто  боляче  розплачуюсь.  Поправляю  краватку   та   схрещую  руки  на   грудях. Я  готовий  слухати  черговий  звіт, а судячи  з  улесливого  тону  — скаргу  на когось  з  її підлеглих.  Стерва  у  другому  поколінні. 

— У  нас    невеличка  проблемка.  Розумієте, пане Ковальський, я  прихильниця  тотального  контролю  у своєму  відділі.   Це  просто  необхідно   для  успішного   розвитку  вашої компанії.

— Ближче  до теми.

— На   мою  думку,  серед моїх  підлеглих   є  агент  ваших конкурентів. 

Щось  новеньке.   Докладаю  максимум  зусиль  аби  втримати   гідне обличчя. 

—  Поділіться  своїми    спостереженнями,  будь ласка,  — прошу  рівним  тоном.   Жінка  витримує  ефектну  паузу,  продирає горло.  Весь  її  образ  буквально верещить,  що  зараз  висловить  сенсацію року.

— Квартальний   звіт  по  фінансових  операціям  затримується. Одним словом,  хтось  з дівчат  намагається  приховати    хвости. Щось  мені  не подобається  таке  положення  речей. 

— А хіба  його  не ви  повинні  готувати?

Бухгалтер  викочує очі й  готова  роздряпати мені  обличчя  за   подібні слова,  мовляв,  ображаю  до кінчиків  білого фарбованого  волосся  незамінну  персону  компанії. 

— Мені  необхідні дані.   Їх перекручують.

— Це   доволі  серйозне  звинувачення. Вам  так  не  здається?

— І все-таки, Макаре Сергійовичу, візьміть  мої слова  до уваги. Я, звісно, зі свого боку  зроблю всі  можливе,  щоб вирахувати  зрадника. Але    спільно це  вдасться  зробити  швидше  і  безболісніше  для  вашої корпорації.

— Дякую, я  візьму  до уваги.

Моя  красномовна  мовчанка  означає  лише  одне — їй  пора  забиратися  з кабінету.  Дамочка  з червоними  губами  не враховує однієї обставини. Якщо я  безмежно довіряю  Роману, своїй  правій  руці,  то  до нових працівників ставлюсь  з  упередженням.   Я  швидше повірю  корінним жителям   холдингу,  ніж  бухгалтеру, який  працює  без  дня  місяць. І байдуже  на  її рекомендації,  статус  і  перспективу  в інших    підприємствах. 

 Я  з приводу  зрадників,  слід  поговорити з  Камаєвим. Впевнений,  друг  розбереться. 

Наказую  секретарці  викликати  свого заступника. 

Хвилин двадцять   проходить,  поки   у  двері  спішно стукають  і   в  приміщенні   показується  людина,  якій я   схильний   довіряти  більше ніж  собі. 

— Викликав, Макаре? — безтурботно говорить  він   та  сміливо  проходить в  глиб  кабінету. Присідає  на стілець навпроти,  відверто  дивиться   в очі. Чистий,  відкритий, щирий. Про таких друзів  можна  тільки  мріяти.   Я  уважно роздивляюсь знайомого. Він гідно витримує  проникливий погляд  та  навіть  розводить  руками,  аби я  швидше приступав   до оголошення  проблеми.  

 Скільки  ми знайомі? Здається,  років  сто.    Пройшли, як  говориться,  крізь вогонь і  кригу.   Виключно  завдяки Камаєву  я  зустрів своє  справжнє,  єдине  кохання.  Зустрів  і  так  безглуздо  загубив. 

— Приходила  головний  бухгалтер. Говорить,  маємо  труднощі  у  фінансовому  відділі.  Потрібно проконтролювати.

Роман  задумується,  повільно потирає  підборіддя. У його завжди спокійних  очах спалахують  іскорки підозр.  

— Я  візьму  справу  на контроль.   Якщо вона  так  говорить,  отже  має рацію. У нас   завівся  щур.

— Я  довіряю тільки  тобі. Матимеш наочні   докази  — покараємо  винного. 

Роман  крива головою та  підводиться.  Уже  в  дверях я  зупиняю знайомого з  питанням,  яке  озвучую   несвідомо,  на  рівні  інстинктів.  Я  заборонив  собі  цікавитись  Мариною.

— Нічого не чув  про  неї? 

Камаєв  застигає  на  половині  кроку.  Повільно озирається, зустрічаючись зі мною поглядами.   У  відповідь  знизує  плечима. Він  завжди так  робить,  варто нагадати про  спільну  знайому. 

Марина  Островська  увірвалась  в  моє  життя  несподівано   й  раптово. Наче  легкий   весняний  вітер   перекинула  буденність з  ніг  на  голову,   у чорні  та  білі  фарби  додала  яскравих  відтінків.  А вкравши  серце,  коли  був  готовий  кинути до її ніг  увесь світ, відкрити  всього  себе,  безслідно зникла.  Я  шукав  її. Марно.  Я  намагався  дізнатись  в  Романа — теж   безрезультатно.