РОЗДІЛ 1

Клятий  ціпок упав  за  диван,  і  я  ніяк  не можу  його  дістати. Від власної  безпорадності  у  горлі злість стоїть  давким  клубком.

— Мамо,  — гукаю,  а  душа  ридає  всередині грудей, пече,  болить.  Інколи   без сторонньої допомоги  не справляюсь. — Мамо,  іди сюди, будь ласка. 

— Не  кричи,  Аріну  розбудиш. Я  ледве  вколисала  її. 

На порозі  моєї убогої крихітної кімнатки, яка слугує і   спальнею і  робочим  кабінетом,   з’являється  ненька.    Обличчя  перекривлене, одна  долоня  лежить  на чолі.  Сьогодні її знову  турбує  мігрень.  Без сліз на   її муки  неможливо  дивитись, і  мені стає  соромно  до кінчиків  волосся  за  свою  поведінку та  егоїзм. 

 Мама розривається  між  сімейними клопотами,  вихованням  моєї  молодшої сестри,  мною  — калікою,  яка  без ціпка  кроку   не здатна  ступити.  А  ще  ненька  замінила  моїй  донечці  мене…

Хоч  живемо  на   одних  квадратних метрах  у Богом  забутій  дірі, я  практично  не  бачу  свої крихітки.  Робота  онлайн  займає   день і  частину  ночі. Я  працюю   без відпочинку  одразу  на  двох  роботах,  бо конче  необхідні  гроші  на  операцію. Гроші,  гроші,  гроші. Здається  їх  ніколи  не  буде  у  моєму  гаманці.

Операції, дорогі  ліки, реабілітаційні  процедури  — все  це, мов  чорна вирва,  висмоктує  останню  копійку.  Лікар  говорить,  що зараз я  повинна  стати на  ноги,  що  у  мене  залишився  останній  шанс   та  остання  можливість, що вдасться   ходити  рівно і  не вити  від  нестерпного  фізичного  болю в нозі,  що  дошкуляє  щохвилини.

Зовсім  трішки  і  я візьму  на руки  свою кровиночку,  свою  єдину втіху, яка  допомогла  мені  пережити  жахливий  результат  автокатастрофи майже півторарічної  давності.   Світлий  промінчик сонця,   який змушує  зранку  натягнути  окуляри  й   працювати  одній  за  цілісінький  відділ  компанії. 

— Вибач,  ціпок  упав,  і  я  не  можу підняти. 

— Зараз,  заспокойся. 

Мама   швидко  відсовує  диван, перехиляється,  намацує рукою  дерев’яну  палицю. 

— Потерпи трохи,  —  з надією   натягнуто   усміхається. —   Тобі  вдасться  повернутись  до нормального  життя. 

— Не вистачає   певної суми. Боюсь,  знову  доведеться  перенести обстеження.

— Не розумію,  чому  у  Камаєва  не візьмеш. Не  хочеш скористатись  його  добротою — візьми   аванс.  Все  одно працюєш  на  нього. 

Я  ковтаю  гіркоту.   Добрий  хороший   Ромка   Камаєв… Він  був  колись  таким…  

— Ніяких  боргів,   з мене вистачить.

На щастя,  матуся  не  знає  другої сторони  медалі.  Їй  легше звинувачувати  батька  моєї  дівчинки. Щоправда, я   про останнього  взагалі  не  згадую.  Занадто   боляче  розчарувалась  у  чоловікові. 

Взявши  незмінний  атрибут  свого  пересування,  обпираючись,  шкутильгаю  до столу, вмикаю  комп’ютер.   Монотонний  кружечок довго  крутиться  і  по-своєму   діє  на  нерви. 

— Ти втомилась,  Маринко,  — обзивається  ненька,  продовжуючи стояти  за спиною.   Вона  не  підійде,  не обійме,  не  пригорне.    Проблеми,  сум,  зневіра   у власній  дочці   зробили її серце  черствим. Я  розбила  всі  її сподівання,  не виправдала   надій, осоромила  й  нагородила  дитиною.  Саме  такі  слова  читаю  у  вицвілих  від  сліз  очах. 

— Ні, все  гаразд,  — починаю  набивати   пароль.  — Я  мушу  триматись, працювати.  У  моїх планах  не  лише  лікування,  а  й  повернення   грошей  за  квартиру  та  машину  Ковальському.

Мама  вибухає   гнівом.   Ловлю роздратоване  дихання. 

— Через   Макара  ти   зараз  каліка, мати-одиначка,  талант,  надійно  закопаний  в  землю.  Якби   він  був  розумнішим  недосвідченої  дівчинки, якою  банально  скористався,   ти  зараз сиділа  в  офісі,  серед  людей,  насолоджувалась  життям. Ти нічого йому  не винна.  Гроші,  отриманні  за  продаж   твого житла пішли  на  порятунок  твого  здоров’я.  Я  навіть чути  не  хочу  про повернення   коштів. І  ти припини  забивати  голову  дурницями. 

— Я  доросла,  розберусь. 

— Звісно,  доросла!   Он  бачиш,  до чого  призвела твоя  самостійність! 

— Мамо!  — роблю  оберт головою. Мої нерви  і  без   того  натягнуті  струною,  а  мені  звіт  перевіряти  по  одній  із  численних  компаній    Романа  Камаєва.  Їй  не  зрозуміти,  в  які   серйозні  ігри  я  влізла.  

Мама  рвучко  виходить з  кімнати. Поговорили,  підтримали  одна  одну. Скрута  та  журба  навіть  найсильнішу  людину  змусить  озлобитись. 

Спересердя сильніше  звично  натискаю  на клавіші.   Невблаганні  сльозинки   затуманюють  зір,  відповідно цифри, букви. Я вчора  до півночі   коригувала  звіти й  тепер необхідно надіслати  їх Камаєву  електронною  поштою.  Знаю,  він чекає!   Знаю, що грає  за спиною   свого  колись  найкращого  друга.  Знаю, що  опинилась  по іншу сторону  барикад  від чоловіка,  якого  колись  боготворила  і  якого  зрадницьке  серце  досі  береже  в  собі. Навіть після  всього  пережитого не  хоче  виривати його  з  пам’яті.    

Зелена  стрілочка і  перша  доповідь  летить.   Від  наступного відправлення  відриває дзвінок  на  мобільний  телефон. Мене  турбує лише  одна людина. Точніше тільки  він  дзвонить  до  мене.