Сповідь

Самотня синиця сидить на сосні. Сумно споглядає на сухий світ: саме б співати сонати сонцю, сумлінно сурмлячи співанки… Смарагдово стеляться сподівання серед сірих стежок. Синьоока синь синіє сотнями сузірй. Сузір’я. Стожари. Світ схожий на самоцвітну скриньку: середина списана синіми суцвіттями, серед яких смарагдово сплетені самотні синиці. Сидять на соснах, співають серенади срібному сонцю. Сплетіння суцвіть сакури спрямовані на самотніх синиць, сповитих сірими смужками суму. Спить синиця, сон снить свої сплетені сновидіння. Серед снів снує совість. Своєю сизою самовпевненістю сприяє створенню сновидінь. Синиця спить. Сплять синиці. Снять сни серед соснових суцвіть. Сухий світ складає свою смарагдово-синю співанку.

Потім приходить пані посмішка. По простій палітрі принад помітно пробігає постать. Привид посмішки пливе понад просторами. Подейкують, повинен прийти принцип простоти, що притихла після палючого полудня. Примара повільно пропливає посеред полів пшениці, прибитих палючим поглядом посмішки. Потрібне примирення. Почуття переважають принципи. Принади перестали постійно приваблювати, подорослішали. Привиди. Повсюди. Потім прийде палюча пані посмішка, принесе пригоди з присмаком паморозі. Прямо посеред полудня привиди прикрашають пейзаж павутиною. Павук. Павук пішов по пряжу. Пряв посеред півночі. Пані посмішка поправила пасмо: павутинки посипались по плечах. Пізно пробувати приручити привида – праця прямо-таки поганська… Примари. Привиди. Посмішка. Потім.

Обрамлена оксамитом осінь окреслює осоння. Окликає одудів, оглядає оленів. Осліплені олені оговтуються осторонь. Осінь одноманітно оксамитово обводить омріяні окрайці олов’яних обвечірків. Окрилена обіцянками, обертається обабіч. Оденьки огнянець охопив осоння обіймами. Ой! Оговталась, одійшла од омріяності. Оксамит!!! Освічений останнім осяянням, оддає обеліском оддалік. Одуди очманіло одгукуються на оклик осені. Однак, одурманила…

Віднедавна видно веселу волю. Восени вона вибігає вперед. Вабить волю височінь, велич. Водночас вправно вихиляючись у вальсі, вольяжно випроставшись, виходить з вечором. Вишневі вуста ваблять вином відданості. Візьми – вона вся восени. Виблискує вуаль з вузликів. Вабить волю. Вино викликає відвертість. Випроставшись, воля вирішує викликати віру. Вітер вихоплює вислів, вертить всюди, відкидає вбік. Воля виривається у височінь. Високо-високо вирує впевнена, вдоволена вихідкою. Вишневі вуста випускають вільний видих. Воля-віра. Вишневе вино вабить вологою. Випити вщент. Ввібрати весь випар вина. Воля високо. Вона вирішила вибачити вітрові. Він винен. Все одно. Водограй виграє виблисками вина. Віртуозно. Віддано. Відверто. Весела воля. Водночас.

Ірреальність інтригує. Імла ідеалізує ідеал. Ігра іменує ідеал іконою. Іронізує. Іскриться інієм ірреальність. Імітує ікону. Ігра іменито ігнорує іскри. Іде імпровізація. Іронія. Іволга іронічно ідеалізує ідеал. Істинний іронічний ігнор.

Десь далеко дзвенить дзвін. День добуває дна. Досить дивитись довкола димом – давайте думати дружно. Далечінь давно дише дивом. Довкола дрижать дзвоники – дуже довго дрімали – досить! Диво. Диво. Диво. Дайте дива! День догорає діамантами. Диво дивиться довкола дорогоцінними дивунцями. Дивує дорогизною. Доторкнутися б до дива – достатньо думками. Диво. Диво. Дайте дива…

Ь – мізерні ніші існування скоро перестануть вміщувати дива, які існують поруч з нами. А потрібно так небагато – лише повірити у казку. Можна й дорослу. Попросити дива. Повірити. Спробувати жити. Складні візерунки життя ми плетемо самі, потім милуючись їхньою красою…