«Важкий вибір»

**Розділ 10: Важкий вибір**
Ранок прокинувся тишою, перегорнувши темряву ночі. Артем повільно відкрив очі, відчуваючи м'яке тепло, що оточувало його. Ліда спала у його обіймах, і ця сцена вкладалася глибоко у його серце. Її обличчя світилося в м’якому світлі, і він не міг стримати усмішки, міркуючи, як приємно просто бути тут, далеко від жахів війни. Він намагався зловити момент і насолодитися ним, але несподівані думки не давали спокою.
Раптом телефон задзвонив, і його звук моментально зламав цю ідилію. Артем злякався, аби не розбудити Ліду. Швидко вибравшись з-під ковдри, він тихо вийшов з кімнати, стараючись не зашуміти. Серце його билося все швидше, відчуваючи, що дзвінок може бути пов'язаний з фронту. 
Коли він нарешті відповів на дзвінок, в трубці почувся голос командира. «Артеме, мусять тебе проінформувати… наш транспорт попав на міну. Є жертви…». Ці слова страшно пронизали його. Артем відчув, як світ хитнувся під його ногами. Це важке відчуття було настільки знайомим — страх за друзів, за життя, за те, що він не зможе їм допомогти.
«Як вони?» — запитав Артем, не знаючи, чи здатен витримати слухати те, що відбувалося. З іншої сторони лунали мовчазні миті і прошепти: «Декілька загинули, інших досі шукають. Але поки що деталі невідомі».
Артем відчув, як паніка охопила його. Він вийшов на вулицю, відчуваючи, як холодне повітря пронизує його глибоко. У цьому святковому світі не було місця для хороших новин. Всередині нього щось переломилося, це було справжнім шоком.
Превалююча думка про те, що і його мали б там не бути, не давала спокою. Як могло так статись, що його побратими більше не повернуться? Отже, він продовжував думати про загибель, знову вертаючись до образів, які переслідували його, і в якім випадку довів Бог до смерті. Образи ніколи не покидали, але страх залишався живучим — як би не було важко, всі культури, позиція завжди трималася.
Витримавши кілька хвилин, Артем сів на лавку, його обличчя заточила тривога. Сльози почали рватися на волю. Хіба завжди потрібно було досягати всього — і в цьому світі, чому все залишалося таким жорстоким? Лише бритва часу зберегла його почуття, і всередині щось обв’язувалося, охоплювало його з немоєю образою. Чи вціліє воно? Чи він загинув разом з ними?
Переповнені емоцій, його втрати десент не мали значення знову. Сльози впали на ладушки, змушуючи його думки потрапити між важливими рішеннями. Погарто. Тільки страх. Якби він планував написати йому, це б не закінчилося, що б він міг робити? Він проклинав, чому не міг бути присутнім і стояти між ними.
Тоді, поки Артем перебував на краю порожнечі, з’явилася інша думка, яка не покидала його: що йому потрібно прийняти рішення, яке могло б захистити Ліду від усього незнайомого. Коли повітря гуляло, серце його лунало словами, що він не міг узяти на себе, адже всі ці емоції та спогади загострювалися в його пам’яті.
Нарешті, він встиг стати, а поза відчуттям у новому світі, вже не міг продовжувати. Він не повернеться, як комар, якого обманюють, і взяв себе до рук. День приніс важкі рішення, які могло залишитися тільки в нім, у пітьмі.
Повернувшись до номера, Артем знову побачив Ліду, яка все ще спала, ховаючись у своїх мріях. Був звичайний розкість, проведений у його очах. Він знав, що потрібно буде щось вирішити. Як важко мати приймати слова про кінець стосунків, які стали частиною його сутності. Це означало залишити її страждання.
«Ліго, я повинен сказати тобі щось важливе, коли ти прокинешся», — шептав Артем, поклавши руку на її голову, перечитуючи всі спогади. Але знову ж — тиша. Чи повинен він шукати відповіді, чи писати надалі стосункам? Чи вирішить ця розмова непередбачуване? 
Коли Ліда нарешті прокинулася, її подивлені очі зустріли його погляд. Вона посміхнулася, але всередині Артем відчув важкий тягар. Вона підійшла ближче, але Артем знав, що ще не прийшов час зізнатися у всьому. Неймовірна пам’ять про ніч, тепло, яке їх об’єднало, було важливіше, ніж усе.
“Артеме, ти тут?” — запитала вона, потягнувшись до нього, обіймаючи. Її дотик був такий зворушливий, але Артем відчував, як його серце наповнюється невимовним розчаруванням.
“Так, Лідо…” — розпочав він, підбираючи слова, які в голові складалися у спогадах про її сонце у своїх очах. “Є щось, чим мені потрібно поділитися…” 
Ліда глибоко зітхнула, відчуваючи, що щось не так. Артем розумів, яке це важке, було поєднувати жорстокість. Лише якщо зберегти цю мить, воно могло б повернутися. “Я не уявляю, чому я могла загнути наші стосунки…” 
Однак Артем, розчарувавшись, придушив свої емоції, відчуваючи холодний зусиль всередині. “Мені потрібно, щоб ти зрозуміла... Остаточне рішення. Ця війна відбирає занадто багато… Багато території, надто багато відносин”. 
Ліда замислилася, і страх у її очах свідчив про те, що деколи сльози з’являлися на поверхні. “Арте, будь ласка, не говори так. Я не можу цей біль чути…” 
“Це важке рішення, але я не можу залишити тебе в небезпеці. Коли я повернуся, якщо повернуся, я обіцяю завжди бути тобі вдячним, але…” he взяв глибокий вдих. “Я маю прийняти це рішення не для себе, але для тебе. Бо я не хочу, аби ти страждала от моїх втрат у війні”. 
Сутінки його голосу, обтяженого цими словами, заповнили кімнату, і Ліда стовпилася. Її серце пробивалося між посмішкою і страхом, а простори краси у цій ночі стали відчуттям втрати, всередині нього порожнеча, переймаючи її з радісних обійм.
Артем накрив свою голову руками, усвідомлюючи, як важко цю дорогу покидати. Коли ти не знаєш, що буде далі, але в даному моменту ти відчуваєш, що все ще продовжиться через спільні мрії. А навколо гудіть дорогами піску, ніч і власні слова побалують, але з думками про те, що з усами є відчуття тепла.
“Лідо, я… я не можу,” — у голосі Артема заповнювало сльози, як згадався образ побратимів, які залишилися з країни. “Я хочу, щоб ти була в безпеці. І можливо, це рішення є найважливішим для нас”.
Вона кивнула, її душа з нових слів кривавила так настільки глибоко. Залишаючи думки про те, як вітер зносить війну, їй завжди намагалася зберегти. Вона знала, що в цьому світі не легше, і вони мали перейти далі, але образ Артема завжди залишився б у її серці.
Інгредиєнти ще ненавиділи радісних спогадів, коли пройшло багато справ. І зараз, коли зовсім не знала, що їх чекає, вони продовжили рухатися вперед, віднаходячи тепло, прикриваючи цю важливу частину життя. 
Ця прощальна розмова залишала слід, як вітер проникав у далекий взор. Вони знову обнялися, останній раз, коли серйозність залишалася для Ліди, залишаючи місце, де було що говорити.