« Пошук надії в темряві»

**Розділ 7: Пошук надії в темряві**
Ліда сиділа в своїй кімнаті, обвита м'яким світлом настільної лампи, що давало теплоту далеким спогадам, які переплеталися з надією. Вона тримала в руці телефон, побоюючись відкрити чат з Артемом, хоча серце її не переставало битися, думаючи про нього. Шум війни поступово ставав тишею, але всередині неї розколювалося дві реальності: жіноча натхнення попри страхи і надія, що колись він повернеться.
Цей ранок розпочався звичним чином — з візиту мами. Сидячи за кухонним столом, вони пили вдома ранкову каву, остерігаючи дорогу. Мама розповідала останні новини, добавляючи до розмови щось про мирну мету.
“Ти знаєш, Лідо, сьогодні новини були досить обнадійливі, — казала мама, її голос звучав уважно. — Влада оголосила про спроби укласти угоду до мирного життя”. 
Ліда кивала. Чула стіл серця, але страх знову з'явився. “Але ж це щось нове, мамо?” 
“Так, дуже можливо. Але завжди хочеться вірити, що дійсність буде скрізь, де не буде війни,” — мамині слова навіть закрили спогади про біль, що повсякчас проносився всередині.
Коли їхня розмова завершилася, Ліда попрямувала до аптеки. Затишну атмосферу відчуття одразу залишилася в минулому. Вона пообіцяла собі, що залишить емоції на порозі, а поруч з нею виявиться тільки надія. Знову залишаючи будинок, несучи в собі продовження, вона подумала про Артема й про те, як їхнє спілкування ставало щоденним ритуалом, що піднімало їй нормальність у цій безумній реальності.
У аптеку, обов'язки знову заполонили її. Вона приймала відвідувачів, слухала їхні історії, співчувала, а потім обирала потрібні ліки, дякуючи всім потужним надіям, які текли всередині. Спогади про Артема залишалися, і з кожним днем вони перепліталися неначе в уяві. Ліда писала йому повідомлення, несучи мрії про спільне завтра, бо навіть з відстані вона відчувала, що вона його частка, його надія.
“Привіт, артеме,” — почала вона чергове повідомлення, в якому викладала думки і емоції, дивилася на телефон, не знаючи, коли він може відразу з'явитися. З відчуттям трепету, пропонуючи облегчення.
Слова Артема завжди доходили до її серця, завжди дарували емоції. Кожен абзац заповнював старі рани, знімаючи жорстокість Лістя війни, і вона насолоджувалася кожним його повідомленням. “Я дуже чекаю вихідних. Я щодоби мрію про тебе,” — пише він, і ці рядки завжди помагали Ліді відчути приязнь, що надала енергію продовжувати існувати.
Але не зважаючи на затишок мрій, реалізм нагадував їй про те, що справжній світ чекав на них зовсім поруч. Навколо вона бачила, як життя змінюється, та все ж сподівалася, натхненна спілкуванням з мамою, її дух залишався піднесеним, не зважаючи на небезпечні новини, що вносили тривогу. 
“Ліда, як ти?” — знову з’явився Артем, всередині близького ритму. “Ти знаєш, я вас думаю. Це тут, на передовій, не легше, ніж у місті? Я ненавиджу чути знову про війну”. 
Мамині слова та Артемові — це перевірка справжнього життя. Але Ліда нічого не могла вдіяти, як просто вірити. Тому відповідала: “Не проясняй, тільки істерії. Я зроблю все можливе. Я чекаю твого повернення”.
Вона помітила, як від одного спілкування до іншого ставала ще ближчою до Артема. Від коротких повідомлень до повноцінних розмов через відеозв'язок, Ліда почала відчувати, як її серце розцвіло навіть у день смутку: “Я мрію про нашу зустріч. Ти знаєш, зараз усе йде поволі, але я вірю, що разом ми легко подолаємо це”.
На обідніх перервах Ліда приєднувалася до волонтерства з новими товарами для переселенців. Їй хотілося бути корисною і підтримувати їх такими, якими вони є. Спілкування з ними додавало сил, адже кожна новина, кожен усміх чи сльоза на обличчях діток підказували Ліді, що війна триває, але надія ніколи не згасне.
Вечорами, озброївшись мрійливо, Ліда писала знову Артему. Часом серйозні й насичені обговорення перейшли в смішні та легкі, а перед тим, як прощатися, закладали частинку ладу. “Ці тут війни не можуть втримати нас. Я тільки чекаю на твоє повернення і сподіваюся, що зможемо продовжити все”, — в один із днів вона підкреслила. 
Артем відповів: “Я вірю в нас. Тримайся, Лідо! Кожна мить мине. Я завжди з тобою. Ми все подолаємо. Без тебе не можу”.
Кожного разу після таких розмов Ліда відчувала, як у неї з'являється надія. Вечорами вона прислухалася до тихих звуків, чуючи, як за вікном знову затихає війна. Вони могли чекати на мирне життя, міцніше обіймаючи своє спільне кохання.
І ось цей правильний момент обернення, каже Ліда, — він стане її власним мірилом. Будучи разом із Артемом у таких не простих реаліях, життя з гордістю завжди мало справу з серцем, яке залишається відчиненим для надії. Кожен подих, кожне слово, що спілкувалися, він перетворювався на надію, що, попри все, поверталися до цього простору, мирного та наповненого життям.

Задумуючись про дні, які обіцяли добру погоду і мрії, Ліда затискала телефон у руках і стискала зуби, що стверджувало: “Я чекаю на тебе, Артем! Продовжуй боротися за нас, і я обіцяю вірити в це!”