« Пекло війни і надії на мир»

**Розділ 6: Пекло війни і надії на мир**
Артем сидів у тісному бліндажі, де на стінах висіло дерево та аркуші з малюнками, створеними його побратимами. На обличчях людей, які перебували тут, відбивалася втома, але не зламана рішучість. Серед них був Сергій, його друг з позивним "Борода", який зберігав стійкість з моменту, коли отримав поранення. Поговорив, вказуючи на маленький вогонь, що підіймався з підготовленого ними місця для варіння їжі, вони скоро почали ділитися своїми історіями.
"Для мене війна — це свідчення помсти," — раптом виголосив Сергій, відводячи погляд до горизонту. "Мій батько воював за Україну ще з 2014 року. Він завжди казав, що боротьба за свою землю — це обов'язок кожного з нас. Я вирішив, що його жертва не може бути марною". Пригадуючи про батька, його очі наповнилися слізьми, але всередині палахкотіла вогняна рішучість.
Артем тихо слухав друга, відчуваючи, як важка атмосфера війни проникає в їхній розмова. “Ти знаєш, що Ліда тоді так допомогла?” — запитав Артем, зникуючи голову. “Вона витягнула мене, зашила рану... Я так чекав, коли ти нарешті знайдеш її”. 
Сергій усміхнувся, пригадавши той критичний момент: "Вона була як ангел. Я ніколи не забуду, як ждала тебе, коли казала, що ти не зможеш мене покинути. Вона зосереджувалася, попри все. Якщо б не вона, я б, напевно, так і не повернувся”.
Поговорили про добрі дні, перемішані з переживаннями. Артем намагався тримати свій розум відчайдушно, як можна далі від чорних думок, адже навколо них завжди залишалася реальність, що війна диктує свої правила. "Дивлячись на все це, важко не думати про загиблих, пропущених... Багато моїх друзів залишились без рук, без ніг," — каже він, глибоко зітхнувши, радіючи, що Сергій зумів залишитися живим.
Вони продовжували вечеряти, обговорюючи плани на найближчі дні. Артем відчував, як у світі, який оточував їх, немає жодної стабільності. Чекали на вихідні, і він просто мріяв про те, що зможе провести час з Лідою — не через повідомлення, а насправді.
"У нас у всіх є причина жить, і відчувати цю, на жаль. Коли все це закінчиться, я зможу побути з твоєю Лідою. Я сподіваюся, що вона чекає на тебе", — Сергій запитав, і в його словах відчувалися справжня дружба та підтримка.
Артем, згадуючи про Ліду, усміхнувся: "Я також так сподіваюся. Кожен раз, коли я думаю про те, як ми знову зустрінемося… Це дає мені силу продовжувати боротьбу".
Калатання сердець при звучанні вибухів степів підіймалось у їхніх душах, охоплюючи бажання гідності посеред повсякденної боротьби. Вони відчували, що життя повинно продовжитися в цій хаотичній реальності. Попри всі жахи, які завжди вічно ходили всередині них, було потрібно три ідеї — сила, збирання живого, відновленого образу Ураїнської нації.
"Ліду не потрібно залишати один, — сказав Сергій. — Обіцяй мені, що ти клянеться й заради неї втратити себе, як я зробив з другом".
Ці слова залишилися в Артемовим серці. Кожна мить, проведена з друзями, була цінною. Вони разом подолали біль, втрати, і кожен з них — оточений важкими обставинами. "Скоро, — думав Артем, — проб'ються незабутторі ті сили, які колись підтримували наш народ!"  
З глибокими надіями взиму до літа, серце його поступово прогрівалося, й перетворювалося у вогонь надії. Війна тривала, але попереду обіцяли нові починання, нові обіцянки, та простий зміст: бути разом з Лідою, в любові та взаємодопомозі. Навіть у найтемніші часи, надія залишалася у них, наче світло спогляду, проводячи шлях до нових горизонті.
“Я вірю, що скоро побачу тебе, Лідо!”, — прошепотів він у темряві, сам того не усвідомлюючи. Це було покликом надії та обіцянками тепла, яке у травні запахне свободи. Я сподіваюсь на нашу зустріч, на наші обійми, на твій усмішок, і це даде сили мені повернутися додому.