«Відлуння надії»

**Розділ 5: Відлуння надії**
Ліда сиділа за столом у волонтерському центрі, зосереджено переглядаючи документи, що стосуються гуманітарної допомоги. Навколо неї метушливий гамір — інші волонтери швидко пакували продукти та медикаменти, які повинні були відправити на пункти фронту. Сьогодні відчувалася неймовірна енергія, й усі працювали з відданістю, розуміючи, що кожна упаковка може врятувати життя.
Серед складів і ящиків Ліда відчувала, як всередині її зароджується потреба бути ближче до Артема. Згадуючи їхню розмову, коли він телефонував, вона усміхалася. "Привіт, Лідо," — голос Артема завжди був для неї ніжним, немов пробуджував асоціації про те, як сутність їх чувства перетворилася на справжню гармонію.
Говорячи про весняний одяг, вона не могла не подумати, як саме важливо, щоб він відчував комфорт. "Привези мені щось легше", — говорив Артем із тоном, в якому чулося сподівання на весну навіть у тривожні часи. Ліда обіцяла передати йому весняні речі, одразу ж згадуючи, що саме її мама завжди говорила, що “весна — це час поновлення”. Багато символів пахло у переживаннях, пов'язаних із природою.
Протягом дня вона працювала в картатій сорочці та темних джинсах, які на її фігурі виглядали майже магічно. Ліда відчувала себе впевнено. Вона дбала про всіх, працюючи на користь переселенців, але образ Артема не покидав її думок. В її серці царювала туга, і щодня вона сподівалася дати йому більше уваги.
Завершивши пакування продуктів та медичних засобів, волонтери вирушили до військових. Ліда разом із колегами підійшла до одного з мікроавтобусів, готового відправитися на бойові позиції.
“Готові?” — запитала одна з них, натискаючи на кнопку. Ліда кивнула, і в ту мить в душі трепетнула надія. Вона сподівалася побачити Артема, але не знала, чи справді їх там винуватить свідомість.
Під час поїздки до пункту призначення Ліда сиділа на бічному сидінні, намагалася зосередитися на розмовах товаришів, але її думки були всюди. Як довго вони не бачилися? Як довго ще триватиме ця війна? Але спогади про Артема завжди повертали її на землю. Їй хотілося його побачити, доторкнутися до нього, почути його голос без обмежень, без звуків обстрілів.
Коли вони доїхали до фронту, атмосфера була напруженою. Ліда разом із волонтерами розпочали розвантаження автомобілів, віддаючи вслід щиро допомогу. Раптом з'явилася група солдат, і в передньому ряду Ліда побачила Артема. Його обличчя, хоч випробуване війною, все ще зберігало ту саму чарівність, за яку вона закохалася.
“Привіт, Лідо!” — з усмішкою покликав він, його голос звучав, незважаючи на навколишні бійні події. Ліда лише коротко кивнула, ледве стримуючи радість. 
Обидва ненадовго зупинились посеред руйнування, коли Артем запропонував: “Можемо прогулятися трохи, поки хлопці розвантажують усе?”
Вона дійсно прагнула спілкування наодинці, тому без жодних вагань погодилась. Артем, усміхнувшись, тримав її за руку та повів в бік, де було дещо вільніше. “Як твоя робота з волонтерами?” — запитав він, помічаючи нову оптимістичну міміку в її очах.
“Дуже добре! Ми зібрали величезну допомогу для тих, хто цього потребує,” — вона почала розповідати, і кожне її слово передавало енергію, яка рухала її вперед.
Артем, уважно слухаючи, усміхнувся: “Ти завжди була такою… навіть у важких ситуаціях. Я думав про те, як зможемо все це відновити.”
Тоді Ліда, розгублена в думках, запитала: “Яка атмосфера на позиціях?” Її голос видавав щиро тривогу, і Артем моментально зрозумів.
“Кожен день на фронті — це випробування, але ми сильні й знаємо, за що боремося. Я часто думаю про тебе, і це дає мені сил,” — він поглянув їй у вічі, а потім вихопив момент: “Лідо… можливо, я з настільки простою пропозицією, але після всього, що сталося, я хотів би, щоб ти стала моєю дівчиною. Я розумію, це складно через наше нинішнє становище, але...”
Ліда радісно засміялася, і серце її наповнилося, почувши, що вони на одному шляху. “Артеме, це правда важливо. Я не уявляю свого життя без тебе”, — вона ледве знаходила слова, що підстібали її серце. 
Призначена зустріч реалізувалася, але усвідомлення важкості війни охоплювало їх так, що вона точно знала, що це не підходящий час для серйозних стосунків. “Артеме, я хочу це, але обстановка така складна…”
Артем знизав плечима. “Я розумію, і я не буду наполягати на цьому. Просто знайте, що ви важливі для мене, я не відпущу вас, незважаючи на те як це буде в майбутньому”.
Вони разом вирушили назад до таких важких, сповнених тривог обставин. Повітря нагадувало про серпневі дні, повні надією, коли їхній побочий спосіб взаємодії зважав на зрозуміння. Вечірній спогад дав натхнення, а важка праця перетворилася на пастельний край. 
На завершення дня, радіючи простою прогулянці, Ліда згадувала про відчуття, які перейшли в розмовах з Артемом. Як важливо підтримувати один одного у найтемніші часи, вона розуміла: смерть і страх можуть бути на обличчі кожного, але вони не виникають дарма. І поки їхнє серце б'ється у єдності, навіть в обставинах, що заповнені перешкодами, зможуть обирати надію.
Коли розділялися їхні погляди, здавалося, це нагадувало ключі до свободи серед полум'я війни. Вони тримали спільну мрію, спільну боротьбу та спільну любов у часі смутку, адже не лише переживання, а й бажання створити новий день знову у їхньому серці продовжувалось. Ліда давала обіцянку, що надія ніколи не згасне, і коли вони відкриють нові горизонти, кожен з них знайде шлях назад до щастя.