«Коли дерева розповідають свою історію»

Розділ 4: Коли дерева розповідають свою історію
Артем сидів на бліндажі, відчуваючи, як холодний вітер проникає крізь його військовий одяг.   Однак його спогади переносили його в тепліші часи, де не було звуку пострілів і вибухів. Він закрив очі на мить, щоб побачити свою родину: матір, яка з легкістю готувала їжу, батька, що навчав його столярству, і молодшу сестру, яка завжди подражнювала його. Ті часи виглядали такими безтурботними. 
У дитинстві Артем захоплювався деревом. Він завжди був захоплений тим, як з непоказного шматка можна створити справжній витвір мистецтва. Після школи він працював разом з батьком у майстерні, відточуючи свої навички, навчаючись, як з дерева робити меблі. Своїми руками він створював красиві столи, стільці та шафи, у які вкладалася не лише праця, а й частина його душі. 
“Ти знаєш, синку, дерево — це як життя,” — казав батько, міркуючи про те, як важливо давати нове життя кожному виробу. “Інколи потрібно вирізати погані частини, щоби зрештою побачити всю красу цього дерева”. Ці слова відлунювали в його пам’яті. Коли війна почалася, практично всі ці спогади залишалися лише порожньою оболонкою.
Артем пригадав, як одного разу з сестрою вони вирізали з дерева маленькі фігурки. Потім разом згадували про них, коли гралися на подвір’ї їхнього домівки, перебираючи маленькі шедеври, які створили.
Але зараз він жив у світі, де всі ці спогади й марення стали поза його досяжністю. Його мати, разом з сестрою, втекли до Польщі, шукаючи безпеки. Брат і батько залишився й став на лави ЗСУ. Увиразно, сім’я розірвана на шматки, та Артем відчував себе відповідальним за кожного з них.
Він повернувся до реальності, коли один з його побратимів, Олександр, почав розповідати свою історію. “Я був простим механіком, — казав Олександр, поки збирався до основи бліндажу. — Займався ремонтами машин, мріяв про свою майстерню, де все буде під контролем. Але тепер все зовсім по-іншому. Я раніше не уявляв, що стану солдатом”.
“Так, як і всі ми, — підтвердив інший, Роман. — До війни я працював IT-спеціалістом. Я вимірював… свій успіх, а тепер весь світ знову переживає кризу. Мої друзі з усіх нижчих щаблів на сцені кидають мені заклики про допомогу. Мені навіть не залишилося часу думати про минуле”.
Кожен з них слухав, поки один після іншого ділилися спогадами з часів мирного життя. Історії про звичайні речі, про прості речі, які зробили їх щасливими: про прогулянки на пляжі, про недільні обіди з сім’єю, про дружні зустрічі. Чим більше вони говорили, тим більше Артем відчував себе відокремленим. Він тоскував за Лідою, за теплом, за бажанням бути хоча б на один день нормальним чоловіком.
“Я знаю, що це все колись закінчиться”, — мовив Артем тихо, автоматично відводячи погляд від облич побратимів. Він мріяв про день, коли зможе повернутися до свого дому, до Ліди. Саме тоді, в той момент, він би змусив себе зупинитися у всіх щоденних обов’язках, щоб хоча б на мить забути про війну.
У мріях нагадувалося про те, як вони зустрілися в аптеці. Як їхні погляди перетнулися, коли він перетворився на просто звичайну людину, не війна привела між ними, а щось більше, щось що могло виявитись дивним та непереборним. 
Вогняні обстріли, порнографія болі, емоційна драма — все злилося в одну картину. “Якби я мав вихідний, — думав Артем, — якби це можливо, я б розбудив себе, підійшов до неї та обійняв у звичайній обстановці”. 
Відповідь між ними завжди була невизначеною, але серце Артема прагнуло зрозуміти це бажання. У Ліді було щось особливе. 
Проблема полягала в тому, що у війні не було місця романтичним мріям. Каїна також залишалася у них на ясувати не тільки за власне життя, але й за Ліду. Кожен постріл та вибух нападали на його свідомість, вражаючи. Коли він думав про неї, уява малювала картини: засніжені вулиці, або їхнє майбутнє за столом у кав’ярні, або просто прогулянка по парку. 
Обговорень з побратимами ставало дедалі важче. Їх війська, як голодні звірі, вимагали червоної енергії, яка спалювала свідомість. Це зробило Артема схожим на ліжко, яке не може прокинутися. І разом з ним це робили всі інші.
Згадуючи тихий вранішній час, коли він, не знаючи ще, закохався в Ліду, Артем усвідомлював, що її усмішка була, як яскрава зоря у небі серед темряви. Але зараз з небес поскидали важкі хмари. Коли він занурився в свої думки, зрозумів, що переживає справжню втрату, та коли це все закінчиться, йому потрібно буде вибрати шлях.  
Усередині нього гуділи емоції: страх, розгубленість, і навіть гнів на сьогодення. Жодна з цих емоцій не була очевидною, коли він був за межами бойових дій. Час від часу він мріяв про становище, у якому знову зможе дихати вільно. Щоб на відстані витягнути руку, і зробити крок. Мрія була простою. Виконати щось корисне, приїхати кудись, зустріти свою Ліду. 
Коли він думав про неї, він міг чути її м'який голос, який накриває їх приємними спогадами. У найтяжчі часи ті думки стали для нього духовною опорою. І найголовніше, він більше не відчував самотності. 
“Ми ще побачимося, Лідо,” — шепотів Артем під звуки вибухів, навіть не усвідомлюючи, що всередині нього накопичувалися мрії. І, можливо, коли все закінчиться, вони почнуть нову сторінку, знову зможуть обійматися. Мріяючи про її обличчя, він мав надію, що одного дня зможе повернутися до звичайного життя, до всіх тих дрібниць, за якими він стежив у часи, коли віра мала більше сили, ніж розруха.
У бліндажі, поки чути затишок, Артем з усіх сил старався утримати свої думки про мир, про те, як не дати війні позбавити їх шансів на любов. Що б не сталося, в його житті залишиться частка Ліди, частка надії, і підтримує його під час кожного пострілу.