«Як серце мого кохання»

**Розділ 3: Як серце мого кохання**
Скільки разів на день згадавши Артема, Ліда затримувала погляд у вікно, слідкуючи за відблисками світла та звуками вибухів, що лунали десь далеко. Вони нагадували про першу зустріч в аптеку, коли їхні погляди випадково перетнулися, наче зірки на нічному небі. Тоді вона не знала, що Артем стане частиною її життя. Тоді видавалося, що війна є лише далеким спогадом.
На момент, коли Ліда знову переживала ті ж самі емоції — суміш радості та скорботи — в їхньому місті знову затремтіла земля. Піднялася повітряна тривога, і у кожному серці проходив трепет. Як зазвичай, Ліда кинула все, що робила, і побігла до мами. Вона почула, як мати гукувала в кімнаті. 
“Ліда! Швидше! Нам треба в бомбосховище!” — закликала мама, схопивши свою стару сумку з документами.
“Мамо, я з тобою!” — відказала Ліда, у неї вже не було задуманої надії на заперечення. Вона відчувала, що мати потребує її.
“Тільки обіцяй, що залишишся з нами!” — мати знала, що зовсім скоро літнім людям та дітям настане важко.
Ліда могла побачити страх у материнських очах. Мати, хоч була вчителькою української мови, вшановувала своїх учнів, а зараз виглядала втомленою й перенапруженою. Але віра в Україну та її майбутнє лежала на її біблійний мудрості, як і на багатьох жінках в Україні.
Стихія затиснула місто, і Ліда прикинулася, що на самоті не залишиться. У бомбосховищі вже зібралася група людей — старі, мами з малими дітьми, які зупинилися на одній родині. Ліда всміхнулася до старшої жінки, яка тримала на колінах свою маленьку внучку з переляканими великими очима. Ліда завжди вміла вносити успіх у радості та надії. “Не бійтеся! Ми всі в одній лодці!” — проголосила вона, намагаючись заспокоїти всіх.
Повітряна тривога тривала неймовірні десять годин, і в храмі підземелля почуття тривоги з кожною хвилиною зростало. Вони обговорювали ситуацію, ділилися спогадами, і Ліда запитала свою матір: “Мамо, як ми відновимо нашу українську національність?”
Матір усміхнулася. “Ти знаєш, Лідо, історія українців завжди вигравала. Витримка та любов до своєї землі — це головне. Незважаючи на те, скільки разів ми падали, народ завжди ставав на ноги. Подивися на наші традиції, нашу мову. Своїм дітям ти передаси цю справу”.
“Так, але щоб це відбувалося, нам потрібні сильні люди”, — Ліда кивнула, згадуючи Артема, його силу та рішучість. Вони були символом надії для неї, пам’ятки про кохання, яке ще уберегло її душу.
Минули години, коли Ліда думала про зачинений світ зовні, коли раптом перед нею зазвучав дзвінок. Ліда витягнула телефон, дивлячись на екран. Серце її закалатало, впізнаючи номер Артема.
“Привіт!” — її голос звучав радісно, але звуки тривоги у фону нагадували, що спокій ще далеко.
“Привіт, Лідо! Як ти?” — чувся м'який голос Артема. Словно час зупинився, і вона знову відчула тепло, зберігши мить.
“Я в бомбосховищі з мамою. Повітряна тривога триває вже десять годин… Але я в порядку. Тебе не зачепило?” — запитала вона немов у пропозиції, що Артем міг почути її серце, котре б’ється щоразу, коли вона чує його ім'я.
“На щастя, мені добре. Я чув, що в аптеку, де ти працюєш, потрапили осколки ракет,” — його голос став серйознішим, сповненим хвилювання.
“Мді не постраждали декоративно? Звичайно, аптеку зачинено,” — Ліда визначила надійність її спогадів з минулого.
“Я радий, що ти не постраждала. Це важливо”, — Артем продовжував. Живий звук його голосу зігрівав простір, наче душа і спогади зігрівали атмосферу.
“Що ви робите з Сергієм?” — запитала Ліда, стежачи за його реакцією.
“З Сергієм — усі намагаємося зберігати бойовий дух. Зараз повернулися до наших військових завдань. Але ми завжди думаємо про своїх друзів, тих, кого покинули заради захисту,” — відповів Артем.
Для Ліди час зупинився. Війна точилася за їхніми спинами, але їй більше не здавалося, що вони на одинці у цій боротьбі. Вона отримала надію, розтягнуту у зв'язках з чоловіком, який зумів підтримати Людське натхнення.
“А ти бережи себе, Артеме,” — промовила вона, з’явилася безліч емоцій.
“Ти теж. Не забувай, що...
*Звучання тривоги знову обладнувало усю життєві просто для тих, хто змагався на фронті, проте у серці Ліди залишилася віра. Вона завжди віритиме у цю віру, поки серце її кохання не упадеться з осколок війни.*

Буду дуже рада на вашу думку, щодо стосунків Ліди та Артема , чи зможуть бути вони разом по при всі випробування.