« Сліди кохання»

**Розділ 2: Сліди кохання**
Артем прокинувся з важким серцем. Позавчорашній день, коли він побачив, як Ліда рятувала Сергія, залишив у його душі незабутній слід. Але вдень, коли він завітав у аптеку, вона була зачинена. На вулиці панувала тиша, зікуна визначала страх, який танув повітря, адже зранку знову лунали вибухи. Слово "війна" отримувало нове значення. І навіть як він намагався не думати про те, що з ним трапилося, його думки цілком заважали цьому.
Час минав, а серце його прагнуло відшукати ту незнайому дівчину, горе обличчя якої залишилося в пам'яті. Він не знав її імені, але вона стала частиною його життя — оточує його теплина і надія. Артем звернувся до своїх військових друзів, сподіваючись, що хтось знає цю лікарку.
"Вона з аптеки?" — запитав Сергій, якого він раз відвідував у лікарні. "Я впевнений, що її звати Ліда. Тобі потрібно її знайти, саме вона врятувала мене."
Незважаючи на те, що пошуки були марними, Артем не здавався. Кожен вечір, повертаючись з фронту, він обходив аптеки, лікарні, ринкові площі — скрізь, де можна було відшукати Ліду. І щоразу він отримував одну відповідь: жінки в білих халатах, які йшли на рятівну місію, роз'їжджаються.
Два тижні пролетіли в морі метушні та тривоги. Війна тривала, а Артем чекав моменту, коли знову зможе вставити у своєму житті шматочок любові, шляхом якого буде Ліда.
Одного дня, повертаючись з фронту, Артем натрапив на волонтерів, які приїхали з допомогою. Вони розвантажували вантажівки, наповнені найнеобхіднішими речами — ліками, їжею, одягом. І серед всього цього він побачив її! Ліда! Вона стояла з двома незнайомими колегами, допомагаючи організовувати доставку. На голові в неї були два плетених колоски, а очі, трохи втомлені, зберігали наче таємницю — зелені, з відтінком сірого, та мали в собі тепло, яке він так жадав.
"Артем?" — почувся голос Сергія, і його очі запалилися, коли він сів на лаву, спостерігаючи за Лідою. "Це вона… Це та, що допомогла мені. Ти повинен підійти!"
Артем не міг зрушити з місця. Його серце билося швидше. Кожен момент затримувався на мить. Пішовши, він зрозумів, що Ліда не впізнала його одразу. По її обличчю пробігла легка осяяність, але вона займалася своєю справою, несучи ящики з ліками, переповнені надією.
Артем тихо підійшов до неї: "Привіт, Лідо".
Вона здивовано подивилася на нього, а потім вдивилася уважніше. "Ви… Артем?" — промовила вона, споглядаючи його збентежене обличчя. Тепер, усвідомивши всі емоції, Ліда могла згадати, як разом лікарі та військові приходили, щоб підтримати їхніх бійців.
"Я прийшов подякувати вам за те, що ви зробили для Сергія," — сказав він, відчуваючи, як його серце наповнюється вдячністю. 
"О, якщо б не ви, я б не змогла взятися за це з такою впевненістю," — усміхнулася Ліда, та раніше не усвідомлюючи, що їх зв’язувало щось більше, аніж їх ворог — війна.
"Тож у вас є багато справ?" — запитав Артем, спостерігаючи, як метушня навколо наростала. 
"Так, тут багато роботи. Волонтери з'являються щоразу, коли є можливість, щоб допомогти, але це так важливо… допомагати," — зітхнула Ліда, і її голос став ледь чутним.
Артем поглянув на Сергія, і той обережно підійшов до Ліди, нарешті усвідомлюючи, як сильно витримував біль, щоб звестися з місця. "Лідо, дякую! Ти не уявляєш, як жадані були твої руки! Завдяки тобі я знову на ногах", — його голос звучав впевнено і просто.
Ліда кивнула, їй було приємно чути ці слова. Вона поглянула на Артема та Сергія, відчуваючи, що між ними виростає неймовірний зв’язок. "Важливо підтримувати одне одного. Я завжди готова допомогти", — відповіла вона, відчуваючи, як усім знову стає легше. 
Вони почали говорити про останні події, про їх випробування, про те, як життя та війна змінюються. Кожним словом Артем відчував, наскільки Ліда відрізняється від всіх тих, з ким він розмовляв раніше. Її непохитність, рішучість і ніжність всередині були важливими для нього.
Після кількох хвилин розмови, між ними вже витримувалася граційна хвилина спілкування, підкреслена теплом. Кожна фраза винагороджувалася радістю життя. 
"Можливо, у вас є мій номер?" — несподівано запитала Ліда, що залишала атмосферу простоти. "Я хотіла б підтримувати зв'язок. Це важливо у наш час".
Артем не стримався — радісно посміхнувся і витягнув телефон. "Звичайно! Я не впевнений, що зможу про це забути," — згадав він, записуючи її номер.
Наближаючись до завершення вже приємної розмови, Ліда виглядала усміхненою, але ей прискорилась розмова, адже спливав час. "Мені потрібно повертатися до машини, де чекають волонтери", — пояснила вона. "Є тітка Ніна, яка сьогодні проводила сина до війська. Коліжанка Софі, якій не пощастило — її дім ракету пошкодило. І дід Василь, який погодився нас відвезти на своєму старому автобусі. Всі ми діємо, що можемо. Це наша маленька місія".
Артем зрадісно дивився на неї, відчуваючи, як у серці прокидається надія. "Так, я розумію. Кожен робить свій внесок в цю війну. Я вдячний вам… за все," — сказав він щиро.
Ліда усміхнулася та повільно почала відходити. Вони обмінялися поглядами, які обіцяли більше ніж прості слова... Це була зв’язуюча нитка, що формувала нову дійсність, в якій кожен з них ставав частиною душі другого. І хоча війна тривала в навколишньому світі, у тій короткій миті між ними народжувалася надія та віра.
Після того, як Ліда зникла за поворотом, Артем стояв там, вдивляючись у порожнечу, але тепер це була не просто порожнеча — це була надія. Він відчував, що у його житті ще залишилися місця для любові, навіть у найважчі часи. І поки він повертався до своєї військової служби, думки про Ліду вже не покидали його. Ця незнайома дівчина стала його світлом серед темряви війни, а його пошуки не закінчувалися — вони тільки починалися. 
У серці постійно ставало тихіше, благодатніше, з кожним новим днем, що ставав день. І навіть перебуваючи на фронті, він знав — він ніколи не дозволить війні перервати нитки, які вони почали вплітати у свою долю.