62. Софійка

- Ну чого ти репетуєш, я ж просто обернулася, а не пішла назад,- спробувала вона заспокоїти Міку, яка свариласся пошепки, поки Софыйка говорила змолотами,- до того ж вони и дійсно мене врятували. А ще треба йти далі, хоча мене ноги вже не носять.

- Я думаю тут можна йти потихеньку,- сказала Софійці раптом заспокоєна Міка,- якщо за нами хтось і гнався- цей коридор затримає його надовго.

Дорога вела їх через дивний ліс: на деревах в ньому замість лист палав вогонь. Було страшенно спекотно, але для дихання повітря вистачало. Іноді поруч з дорогою з'являлися маленькі насипи землі з яких визлізали дивні створіння, верхня частина яких, що її бачила Софійка, була схожа на голову жуга-рогача, але була не чорною, а яскраво-помаранчевою і наводила на думку про розпечене залізо або плазмові промені. Іноді з таких насипів вистрілювала лава просто в них, але Софійка встигала ухилятися. Міка знов пірнула в рюкзак і дістала іншу парасольку, всілася в Софійки на голові і почала прикривати її парасолькою від плювків лави.

- Навіть не питатиму, як тобі це вдалося, озвалас Софійка до Міки.

-А ти думаєш тільки Дим чи Полі вміють матеріалізувати? Я теж вмію. І я вчилася не у флуї.

Полум'яний ліс скінчився несподівано. Дорога тепер бігла по довжелезному вузькому скельному хребту. Він трохи спускався по обидва боки дороги, а потім різко обривався у прірву.

"Не такий він і вузький",- подумала Софійка ступаючи на кам'янистий шлях. По ньому можна було спокійно ступати без того, щоб ці тебе паморочилась голова. Софійка навіть швидко кинула оком вниз і побачила що далеко внизу шумить море. Але самі скелі були такі високі, що туман,  який стелився під ногами- то, вочевидь, були хмари. Своїми роздумами вона поділилася з Мікою, але поговорити їм не вдалося. Подув вітер. Спочатку легенький, але чим далі вона просувалася, тим сильнішим він ставав. Софійка вже йшла не в повний зріст, а пригиналася до дороги, готова одразу вчепитися в поверхню, якщо вітер спробує її знести. В якійсь момент вона відчула, що рюкзак тут працює як вітрило, і допомагає вітру і перевісила його наперед. Міка давно вже сховалася всередині і назовні не потикалася. Дорога почала підійматися вгору. Вітер ще подужчав і Софійці довелося допомагати собі руками, щоб не зірватися з поверхні. У вухах гуло і вило, а ще Софійці здавалось, що вона їх відморозила і їх зараз просто відірве. В якійсь момент вона, навіть, пошкодувала, що дорога тут така широка: була б вона вужчою, можна було б обхопити її руками і ногами, наче стовбур дерева, і рухатись хоч повзком, але без ризику зірватися. Вітром її хитнуло так, що вона розірвала долоню якою трималася за дорогу, перекрутило по дорозі, перекинуло на похилу частину і... летіти б їй у прірву, але вона врізалася в пухнасти бік. Сірий зі смужками. Величезний як будинок.

- Давай ще трохи,- почулося в голові знайоме муркотіння. Софійка видерлася назад на дорогу і почала рухатись вперед, хоча вітер доволі сильно прихиляв її до котячого боку. І раптом все скінчилося. Вони вдвох стояли на найвищій точці кам'яного хребта,. Який з трьох сторін круто обривався у море. З четвертої сторони була дорога по якій вони прийшли.

- І що далі?- розгублено спитала Софійка в велетенського кота.

- Трошки почекай, все буде.

- Як ти знав що треба прийти сюди?- висунулась з рюкзака Міка.

- У найсміливіших кошенят завжди проблеми саме на цьому відрізку дороги. Ходила б ти, ти б пропала ще до вогняних земель.

- От дякую.

- Просто це не твоя дорога, тому для тебе тут дуже небезпечно, а кошенятко пройде - найважча частина позаду.

Поки вони говорили з прірви піднялася тоненька ниточка білої пари. Потім ще одна і ще. Вони піднімалися і перепліталися поки не сплелися у візерункові сходи з вишуканими поручнями, такі ж білі як і пара з якої вони сплелися.

- От і твоя дорога, а ти переживала,- промуркотіло в голові.

- По ним безпечно спускатись?

-Цілком. І вони ведуть у дуже приємне місце. Це буде остання перевірка. Пройдеш- зможеш ходити по-між світами, куди захочеш. Не пройдеш- залишишся там.

- Перевірка?- знов висунулася Міка.

- Ну звісно, а ти не помітила? Водою під зливою, землею - землетрусом і втомою, вогнем- під бризками лави, і повітрям, яким тебе ледь не здуло у прірву. Світи, через які йде шлях, можуть мінятися. Набір випробувань завжди той самий.

- А чим нас випробовуватимуть там?- спитала Софійка,- Чи не можна казати?

- Та казати можна, але який сенс? Це як просити щоб тебе піднесли, бо ти не вмієш ходити. Піднести можна, але ж ти маєш навчитися ходити сам. Я не казатиму. В тебе у самої вийде. Якось зустрінемось. Бувай.

Кіт зробив величезний стрибок вгору і зник у хмарах.

Спускатись сходами було трохи неприємно: вони були доволі вузькі і висіли над прірвою. Ненадійна така штука, як на Софійку. Але спустилися напрочуд швидко. Сходи привели їх у квітучу долину з золотою травою і безліччю різнокольорових квітів. На горизонті височіло велетенське дерево з багряним листям і блакитним стовбуром з розлогих гіллям і дорога їхня вела саме до нього.

Після смітника с землетрусом, після спеки серед палаючих дерев і шквального вітру це місце здавалось найприємнішим у світі: в повітрі віяли солодкі аромати, і дмухав теплий вітерець, втома  з кожним кроком розчинялась, ставала все меншою, поки зовсім не пропала.