61. Софійка

Софійка намагалась не слухати, щоб не збитися з думки. А дійсно? Нащо їй додому? Заради комфорту знайомого життя? Ну прилаштуватись можна і тут. Якщо перетворення на хижака необов’язкове, це може стати дуже цікавим. Сум за рідними? Але Пан Суддя сказав правду, вона вже наполовину доросла. Чим далі, тим менше потребуватиме уваги і піклування близьких. І з хижаком вони чудово зможуть справитись без неї. То що їй там робити? І згадала маму... Коли Софійка була зовсім мала і десь повіялась гуляти. І гуляла до темряви. Чому вона тинялася сама без Ганнусі вже й не пригадати. А коли стало темно раптом зрозуміла, що заблукала. От тільки що йшла по знайомій вулиці, а тепер все незнайоме і дорогу додому ніяк не знайти. А ще їй здалося що хтось легенько постукав її по плечу. Вона побігла не розбираючи дороги. І куди забігла сама не знала. Пощастило, що якась жінка вийшла за ворота. Софія досі не знає, чого її туди потягло. Але жінка побачила малу дитину одну на вулиці і почала допитуватись, чого вона одна гуляє так пізно... Коли Софійка прийшла додому там була тільки сусідка, але мама прибігла дуже швидко, мама була змарніла, посіріла і з переляканими очима. Вона кинулася обіймати Софіку питала чи та не налякана , чи не змерзла, чи не хоче вона їсти. Тато, що пришов пізніше поводив себе стриманіше, але і в нього на обличчі було легко прочитати нещодавнє хвилювання... Неприємно було це бачити. Їй не сподобалось, що вона всіх налякала. Цікаво, скільки Ганна зможе ще приховувати, що Софіки немає? А коли це з’ясується, чи не буде в Ганни неприємностей, бо вона її буцім бачила останньою... От-то там катавасія почнеться. Ні треба повертатись, не тому що Софія має в тому світі якісь важливі справи, а тому що вона не готова поки прийняти той вічний смуток, що оселиться в очах і серцях її рідних і друзів. Треба повертатись, щоб їхній світ не зруйнувався. Зараз вона має повернутись. А якщо захоче піти в мандри, то точно не зникати без вісті й прощання...

- Бачиш,- відволікся Пан Суддя від суперечки з Мікою. - вийшло.

- Так, серед трави з’явилася доріжка піску.- Міка залишалась скептичною.- Але де вся дорога? Почне з’являтися крок за кроком?

- Ні. Поки рано. Невже ти думаєш, що я потрапив до інших світів, бо мені було дуже треба?

- Точно ні.- погодилась Міка

- А мені що робити?- спитала Софіка.

- Є ще один компонент, для подорожі в інший світ,- вів далі Пан Суддя,- я не просто так вас сюди привів: зрушити в інший світ можна тільки з певних точок. В нашому світі, на щастя, в таких місцях росте така мила травичка, яка і вказує на таке місце.

Софійка раптом захіхікала:

- В нас теж росте така травичка, але для цього її треба покурити...

- Ні, ваша травичка не така,- схоже, Пан Суддя був в курсі про наркотичні речовини,- вона не вказує місця для старту, а ця вказує.

- Тоді чого я ще тут? Що робити далі, щоб йти, ступити на дорогу?

- Тобі не вдасться на неї ступити просто зараз. Просто походи по місцевості, поки знайдеш ту саму відправну точку

- А ви зі мною, раптом, не вирушите?

- Не маю там справ, а тут маю просто безліч. Тому ні, я залишусь. І мене не затягне випадково, якщо ти цього боїшся.

Софійка зістрибнула з гладенького каменя в траву. Клаптик дороги перед нею просто перемістився. Софійка почала ходити-він рухався з нею, але почав танути.

- Тримай свою мету в голові,- підказав Пан Суддя.- І ще: коли опинишся на дорозі- не зупиняйся. Дорога проляже через безліч світів, хто знає, чи не захоче хтось поласувати тобою, і чи не вискочить на цю дорогу і не поженеться за тобою. Тому йди і не зупиняйся. А ще краще- біжи.

Знов бігти. Здається в цьому світі вона тільки і робить, що бігає. То байдуже. Треба ходити по місцевості і тримати в голові куди вона хоче попасти. Додому. Їй треба додому.

- А як я дізнаюся, що я на місці?

- То будуть твої рідні місця. Невже переплутаєш?

- Та, наче, ні,- Софійка обережно переступала через колючі батоги Пана Судді у високій траві, і, раптом, піщаний клаптик дороги простягнувся в широченну дорогу, що вела аж за обрій.

- Ну, все, я побігла. Ви ж зможете привести Дима до цієї дороги?

- Приведу. Щасти.

- Що, вже?- схопилася Міка

- А що бутерброди зібрати?- не втрималась Софійка від шпильки, вона терпіти не могла коли її затримують, якщо вона вже бачить ціль.

- Я з тобою,- Міка раптом застрибнула їй на спину і відстібнула блискавку рюкзака.

- Міко, ну що тобі там робити?- спробував вгамувати її Пан Суддя.

- На тому кінці дороги хижак... І взагалі, будь-де краще, ніж в цьому світі. Побігли, Софі. Нам вже давно час,- в Міка застібнула блискавку, вже зсередини.

Софійка, вирішивши, що Міка сама може приймати рішення за себе, і не варто сперечатися, чимдуж понеслася у небокрай.

- Щасти,- понеслося їм вслід побажання горохулі.

Спочатку пейзаж був той самий: трава до горизонту, скрізь розкидані колючі батоги і безкрає світло-зелене небо над ними. Потім почало швидко сутеніти і Софійка вже бігла в темно-помаранчевому мареві крізь дюни смарагдового піску. Втоми вона навіть не починала відчувати тому бігла щосили.