56. Софійка

Печера була низенькою і широкою.

- Агов,- покликала Софійка.

 Луни не було. Значить печера ну дуже і велика. Оце все? А де ж таємниче чудовисько? Але дорога йшла вглиб печери... Ой, ну добре скільки там залишилось... Через вісім кроків дорога почала йти вниз. Спочатку дуже полого, але з кожним кроком крутіше й крутіше. І от Софійка вже спускалася по вирублених крутих сходинках. Хто і коли їх вирубив вона воліла не замислюватись. Нарешті, сходинки стали такі круті, що йшли вниз майже вертикально. Але хтось підвісив і добряче закріпив мотузкову драбину, яка спускалася просто у безкінечний вертикальний тунель. Софійка добре потрусила пухнастий ліхтарик і кинула його вниз. Таке враження, що тунель далі розширюється. Але дно його дуже далеко. Ну іншої дороги тут нема. З рюкзаком вона сюди пролізе, а якщо сильно втомиться, то підніметься по сходах вгору і буде щось думати інше. Шкода тільки, що всі ліхтарики, що вона тримає в руках, доведеться залишити тут. Треба тільки один прихопити, але причепити за щось, бо їй на тій драбині знадобляться обидві руки...

Ліхтарик вдалося прив'язати до замка блискавки. Інші вона розклала на останніх сходинках і, перелізши на драбину, почала повільно по ній спускатись. Тунель продовжувався зовсім недовго. Раптом він розширився, і Софійка побачила, що висить під стелею величезної печери. Світла від ліхтарика не було достатньо, щоб побачити наскільки далеко від неї стіни. А мотузкова драбина хиталася, наче від легенького вітерця. Софійка почала відчувати втому. Не так вже й часто вона її тут відчувала. Схоже, правила в цьому місці зовсім інші, ніж в решті цього світу. Ну, поки що нічого страшного не сталося. Треба перепочити і продовжити спуск.

Спускатися по драбині, яка висить в порожньому просторі, як виявляється, набагато важче, ніж коли та сама драбина висить у вузькому тунелі. Її там навіть приблизно так не гойдає. Руки почали тремтіти. Як виявилось, просто зупинитись і зависнути на драбині- то зовсім не відпочинок, а так перепочиночок. В якійсь момент сяйнула думка, а чи не повертати назад, бо може вийти, що не буде сил, а ні лізти вниз, а ні забиратися вгору і руки не втримаються за поперечину від утоми. Та ще й рюкзак за плечі назад тягне. Невже лямки заслабіли і він може зірватися?! Там же ж Міка! Софійка подумки прикрила рот рукою. Хто знає, може тут її думки теж можна підслухати? Вниз. Треба неодмінно вниз. А щоб не думати про втомлені руки і ноги вона буде концентруватись на ще чомусь. На що схожа її історія? На самому початку їй здавалось, що все схоже на Алісу в Задзеркаллі. І корпорацію монстрів. Аліса з Задзеркалля тепер плавно перебиралася в Країну Чудес. Тільки та Аліса з книжки комфортно падала і приземлилася в м'якеньку купу листя. А не спускалася по тремтячій драбині з ризиком гепнутись і зламати шию. Якщо вона Аліса, то хто тоді Шляпник? Дим? Та наче він не божевільний. Хоча після перетворення, хто тепер знає...Добре облишимо Шляпника. З чеширським котом все зрозуміло. А хто тоді Міка? В Аліси супутників начебто не було? А до Червової королеви вона здається зараз спускається... залишається сподіватись, що голову не відрубають відразу і буде змога втекти, якщо буде треба. Як Аліса тоді втекла? А, прокинулась. Навряд чи цей варіант спрацює для Софійки... Ще чотири поперечини і вона дозволить собі перепочити. Третьої поперечини не було. Четвертої, і п'ятої теж - нога просто бовталася в повітрі, скільки не намагайся її опустити. Кілька поперечин чи випали, чи просто їх одразу не поставили- то не важливо. Що робити? Назад? Чи вниз? Софійка прихилилась так низько як змогла і спробувала підсвітити ліхтариком, щоб побачити, що там внизу. Внизу була підлога. Якихось метри чотири, просто до підлоги висіли дві мотузки з драбини і все. Ну добре вона майже прийшла. Як вибиратись буде думати, коли відпочине. Внизу.. Софійка охопила одразу дві мотузки, що залишились від драбини і поповзла вниз по них, наче по канату. Вгору буде важче але може тут є інший вихід?

Опинившись, на підлозі Софійка просто всілася на землю. А потім зняла рюкзак і вляглася. Руки і ноги тремтіли. Випустити Міку? Байдуже. Це потім. А зараз треба відпочити. Як це не дивно, перепочинку ніхто не заважав. Навіть шурхоту не було чутно. Пухнастий ліхтарик потроху згасав. Пролежавши трохи в темряві і трошки навіть замерзши, Софійка з подивом зрозуміла, що непогано відпочила. Хоча, якби їй запропонували зараз поспати кілка годин в теплому ліжечку, навряд чи відмовилась би. Треба йти досліджувати печеру. От тут і знадобляться кульки світла, що вона їх наступала в рюкзак просто на Міку зверху. Треба їх взяти великий оберемок і добряче потрусити. Хороші шанси, що вона побачить хоч якусь з стін цієї печери...

Світла виявилось замало. Софійка просто стояла з ліхтариками в руках серед суцільної темряви. Поруч бовталася мотузка від драбини. І тут Софійка відчула страх. Варто їй відійти в цій темряві від мотузок в вона навряд чи їх потім знайде. Бо орієнтирів ніяких немає. А якщо, навіть, залишити пухнастий ліхтарик поруч, то він без подразнення скоро згасне. Прив'язати ліхтарики до мотузки? А що це дасть? Нічого. Спитати поради в Міки? Не хотілося видавати свою супутницю. Коли Софійка витягала купку пухнастих кульок з рюкзака Міка дивилася просто на неї і прикладала лапку до рота. Зрозуміло, що вона хотіла, щоб її присутність не видали. Матеріалізувати вічний ліхтар самій? Звісно, кіт-тотем попередив що тут може не спрацювати, але хто заблронить хоч спробувати?

Нічого не створювалось. Це бентежило. Софійка не наважувалась відходити від мотузок, але простояти тут до кінця часів точно не входило в її плани. Ой, ну все одно треба щось робити. Добряче розтрусивши в руках пухнасті ліхтарики вона поклала один на підлогу. Треба просто повернутись до того як він зовсім згасне. Треба швидко бігти. Вона побігла ще десять кроків в поклала ще один. Ще десять кроків і ліхтарик. Ще. Ще. Стін печери все ще не було видно. А от світло почало тьмяніти. Повернутись? Ну ще кілька кроків. Вона знов потрусила ліхтарик і повернулася так, щоб сяючий шлях був просто за спиною. Щось з пригод Аліси в Країні Чудес це стрімко перетворювалось на пригоди Гензеля і Гретель. Треба йти рівнесенько, щоб коли вона захоче повернутися їй просто треба було розвернутись на сто вісімдесят градусів і йти теж дуже прямо. Світло за спиною згасло повністю. Софійка потрусила ліхтарик ще енергійніше, і раптом почула звуки схожі на кришталевий дзвін. Але звідки він доноситься? І може треба йти туди? Дзвін посилювався, до нього додавалися наче звуки чи то флейти, чи сопілки.