55. Софійка

- Я так розумію це був Сріблястий вітер,- Міка намагалася відхекатись, бо Софійка наприкінці польоту її добряче стисла

- Так, він пропонував відправити мене додому

- То чого не полетіла? І де ми, взагалі?

- Ти не можеш кинути того з ким співала, а я не можу кинути тебе і Дима тут, а сама спокійно відправитись додому. А приніс він нас на початок шляху, в кінці якого ми всі маємо потрапити додому. Кожен до свого.

Міка підозріло покосилася на неї.

- Знаєш, до мене Сріблястий вітер так і не прилетів, і я не знаю напевне, чи він привітний, чи, навпаки, хитрий капосник. Тому мене дуже цікавить, чи обговорила ти в якому вигляді і стані ми маємо повернутись: цілі і неушкоджені або в розібраному вигляді під сльози наших рідних.

- Я забула,- призналася Софійка,- І він попередив, що шлях небезпечний. А ще він сказав, що того, хто нас зможе відправити по домівках, в цьому світі не існує. І, взагалі, він не здався мені капосником.

- Ну він міг прикидатися... Але те, що попередив, то хороший знак. Може і не капосник. Хоча до мене так і не прилетів...

- Він сказав що прилітає до всіх,. Просто його не всі бачать.

Почувши це, Міка якось дивно скривилася, але говорити нічого не стала.

- То куди далі йти,- Софійка спитала це скоріш, щоб перебити тишу, яка раптом запанувала, ніж щоб почути відповідь. Відповідь тут і не потрібна: Сріблястий вітер закинув їх на верхівку доволі вузької гори з якої вниз вела одна-єдина кам'яна стежка.

Спускались вони довго. Стежка була звичайною, а не родичкою місцевих доріг, і на благання перехожих не зважала. Тому і доводилось коли ногами, коли на дупі, а коли і політати. Поки спускались Софійка добряче змерзла, але матеріалізувати якусь толстовку чи кофтинку їй вдалося коли вже і не треба було. У підніжжя гори було тепленько і росла фіолетова трава з тонким гострим листям, деінде виднілися кульки-квіти схожі на суцвіття цибулі, тільки вони мали блакитний колір. Доріжки ніде не було. Трошки на відстані виднілися дерева з фіолетовими листям, схоже то був початок лісу.

Посеред поля фіолетової трави стояв вказівник на якому був напис: “Всі твої відповіді там” і вказував на густий фіолетовий ліс.

- Ой-ой,- сказала Міка,- от тепер стає моторошно.

- Чого це?- здивувалась Софійка,- природа навколо була цілком приємною: комахи гули і дзищали, птахи цвірінькали, і не було тієї небезпечної тиші, як при зустрічі з павуком-хижаком.

- Це схоже на Незвідані землі,- пояснила Міка,- містяни кажуть, що хто до них направиться, той ніколи не повертається, щоб розповісти, що там.

- Може тому що там вихід в інші світи?- вагомо спитала Софійка,- і саме тому вони не повертаються, бо потрапляють в інший світ? А нам наче того і треба.

- Якби це було так, про це б знали флуї,- заперечила Міка,- вони б не прогавили такого, але флуї не вважають за потрібне сюди потикатись. Ну або часу не мають. Є більш важливі задачі. І місцеві ,якщо ти знаєш, доволі спокійно сприймають подорож між світами, і часто добре знають як повернутись. Ні, тут щось інше.

- Ти про місцевих хижаків, що добре знають як повернутись? То може вони навмисно всіх морочать, щоб всі боялися і їх страхом підгодовували? Якби там не було, я піду туди. Ти зі мною?

- Ну звісно з тобою, не можу ж я тебе кинути. Ходімо вже. До речі матеріалізувати мачете і ліхтарик тут може і не вийде. Тут звичайні прийоми працюють так на сяк. То маємо розраховувати тільки на свої руки і ноги.

- І на голови,- додала Софійка.

- І на голови,- погодилась Міка.

- А і ще одне, хоча може і вже пізно. Давай я знов в твій рюкзак полізу. Краще щоб той, до кого ти йдеш, думав, що ти сама.

- Я бачу тобі подобається їздити в рюкзаку.

- Зовсім ні.

- Та не важливо. Залазь. Ти не важча за підручники.

Закинувши рюкзак на плечі Софійка пішла до високих дерев. Хижими вони не здавались. Жахливої тиші під їхньою тінню не було. Рівномірне гудіння комах, цвірінькання пташок. Це все нагадувало Рожевий ліс, хоча зручної дороги тут не було. Тут ніякої дорогии не було. Але і трава скоріш за все отруйною не була. Над нею літали різнокольорові метелики з схожі на рибок з крилами. Софійка намагалася йти рівнісінько по напряму вказівника і через короткий час вийшла на мощену дорогу. Знов стояв вказівник з надписом, який вказував: “тобі туди”. Софійка знизила плечима і бадьоро пішла по дорозі. Втім, їй скоро довелося збавити темп.

Чим далі заходила Софійка в ліс тим, темніше ставало. Вже не цвірінькали птахи лише іноді чулися звуки схожі на гукання сов. Яскраві метеликорибки змінилися на світляків, але тих ставало все менше, і кілька разів Софійка залишалась в моторошній темряві. І тільки тверда поверхня дороги під ногами підтверджувала що вона йде в правильному напрямку. Міка сиділа тихо. Може не хотіла себе видати, а може не знала, що підказати. Над кронами дерев висіло похмуре фіолетове небо без жодної зірки...

Проблема темряви вирішилась раптово і трошки несподівано: Софійка в темряві за щось зачепилася і полетіла в зарості якоїсь вологої трави. З трави від удару піднялося вгору сухе листя і сяючі пухнасті кульки. Вони повільно почали опускатися на землю. І хоч їх було зовсім небагато світла було достатньо, щоб розгледіти все навколо себе кроків на десять вперед. Софійка вхопила одну з кульок і пішла далі. Кулька швидко почала згасати, але це не становило проблеми: виявилось рослина, що виплюнула такі ліхтарики росте вздовж дороги доволі рясно. Як тільки кулька в руці почала згасати - Софійка набирала собі нових. Дерева, іноді нагромадження каміння- пейзаж особливо не мінявся. І жодної нічної горохулі. І хижаків, схоже, теж нема. На щастя. Скільки часу вона так йшла Софійка не уявляла. За відчуттями зараз або полудень, або трошки пізніше. А от очі їй казали, що зараз чи не опівніч. Спереду з'явилося якесь сяяння. Таке саме світло-фіолетове, як від місцевих ліхтариків. Але було воно від чогось набагато більшого. І на щастя дорога вела саме туди. Невже вона вже близько до мети? Софійка намагалась не дати радості затопити себе і збити з пантелику. Але ноги не слухались і пришвидшували крок, і от вона вже біжить. Сяйво вже за поворотом і вітер свистить у вухах.