47. Софійка

Це було неочікуванно. Вона неслася в темряві майже не розбираючи дороги, хоча дорога під ногами трошки підсвічувала блакитним. А на неї час від часу вистрибували з темряви чудовиська. Ну вона не могла б сказати напевне чи жахливо вони виглядають, бо майже нічого не бачила. Але їхні наміри воліла не перевіряти. Міка казала слушно: коли біжиш щодуху не так вже й легко щось уявити що воно в тебе вже в руці. Уявити себе невидимою, нечутною? А як це зробити, коли за тобою майже половина лісу женеться? Або весь ліс. А може тільки цей закуток? Але то байдуже. Звідки вони повилазили? Софійка не боїться бо весь страх витрушується при такому шаленому бізі. Палиця! Їй треба палиця, щоб оборонятися. О, чудово! Рука пам’ятає, і дерев’яна палиця вже лежить в долоні. А позаду хтось наздоганяє і поступ його дуже важка. Треба сподіватися, що то не Дим. Не хочеться його бити, навіть якщо він тепер хижак. А палиця на цих істот взагалі подіє? Добре, що тоді ро... Ледь перестрибнула через когось маленького і зубастого. "Та досить мене вже лякати... Я вас сама налякати можу. А можу? А як налякати хижака?" І пригадалася репліка Дима: "Тебе ж це не винаходити просять". Як взагалі когось лякають? Та не це треба згадувать... Я страшна, ви мене боїтеся... Дійсно страшна, будь-які хижаки повсцикаються і втчуть. А чого це я біжу? Всередині виросла безмежна впевненість в собі. Нема чого мені боятися. Вона зупинилася. Ви мене бійтеся. Шкіра почала мерехтіти блакитним сяйвом...

І раптом вона опинилася в світлій кімнаті. Поруч стоїть Даня. Точно! Урт в її образі відобразився у дзеркалі. Як вчасно! Шкіра вже не світилася. Ота самовпевненість зникла ще швидше, ніж з'явилася. Даня тримає телефон біля вуха, потім кидається зачиняти вікна. Ой, а зовні вже хтось є! Цікаво, а він може залізти без запрошення поки вікна відчинен?. Вона ж наче в цю кімнату потрапила вже коли було темно, отже не могла прихопити з собою частинку дня, чи як там казав Дим? Хтось, хто гуляє ззовні так і не вдерся. Заберіть від дзеркала Урта, я через нього рухатися не можу. Даня як її почув, каже що позакриває штори і завісить дзеркало. Оп! І він зник, а Софійка може рухатись. А все ж таки, як він здогадався? Полі казав що за нею Ганнуся спостерігає. Невже зараз теж? В кімнаті був тільки Даня. Може воно ще якось працює? Що тут є дзеркального? Є! Двері буфету! Привіт, Ганно! Дякую. Посмішка, з того боку, вона шось шукає, певно папірець, і раптом зникає. Ну дякую і на тім...

Згасли електричні світильники. В кімнаті майже суцільна темрява. Розчинити штори? А як же ж той, хто ходить зовні? Ну її, ту пику. Досиджу до ранку і подивлюсь що далі робити... І тут почувся тоненький свист. А це ще звідки? В такій темряві майже нічого не можна побачити. Але на стелі явно щось висить. На чотирьох тонких довжелезних лапках темне тільце. Знов свист і на тільці видно жовті намистинки-очі. Хижак забрався сюди? Чим відбиватися? Палиця, що лежить в долоні якась закоротка. А довгою незручно. Ой добре. Яка вийде, така вийде. Палиця виросла і стала мітлою. Теж добре. З’явився поганий запах. Та який там запах. Сморід. Але дуже знайомий. Ой точно! Вона вже нюхала цю гидоту сьогодні, і цього монстрика вже бачила. Просто вранці. На стелі сидить Нічна Міка! Ну правда ж, вона ж в рюкзаку сиділа, а поки Софійка в кімнаті по сторонах озиралася, мабуть, і втекла. І невидимою вона, скоріш за все, ставати теж вміє. Денна Міка ж вміє. Ну добре, що мітла не залізна. Міку бити не хотілося. Але Нічна Міка то проблема. Вона можливо і розуміє, що двері відчиняти не варто, але може сама схотіти закусити Софійкою. То що робити? Зігнати її зі стелі? А потім заманити в рюкзак і замкнути блискавку?

- Давай злазь,- Софійка спробувала мітлою влучити по чорному тільцю, але Нічна Міка виявилась дуже спритною і вже сиділа посеред протилежної стіни. В такі темряві її ледь видно. Де б взяти світла? Почекай, а це може не зовнішній хижак світло загасив, а Міка?

- Міка, а ну ввімкни світло.

- Ага, зараз. І ти мене отою палкою відлупиш.

- Ввімкнеш світло і перестанеш смердіти - не буду лупити. Обіцяю.

Свист припинився. Здається, Нічна Міка замислилась.

- В тебе є щось поїсти?

- Я думала ти страхами живишся.

- Я ними не наїдаюсь, а ще вони несмачні. Та й ти не боїшся. То є щось поїсти?

- Зараз подивлюся. Тільки ввімкни світло.

Кімната занурилась в м’яке блакитне сяйво. Не дуже сильне, але, принаймні, хоч щось можна побачити. Міка на стіні стала наче більшою, але, як придивитись, то була просто гра тіней.

Софійка зазирнула в рюкзак. Звісно ніякої їжі вона туди не клала, але сподівалася, що зможе матеріалізувати для Нічної Міки щось, що зробить ту не такою агресивною. Почекайте, але вона не агресивна! Нічна Міка скоріше перелякана! В двері стукнули один раз.

- Не відчиняй,- наляканий голос Нічної Міки підтвердив здогадку Софії.

- Навіть не думала.

- Я приберу світло і ти не запалюй. Вони зараз зі всієї околиці понабігають.

Стало знов темно. В двері постукали сильніше і наполегливіше.

- Не відчиняй!

- Та не буду. Вони двері вибити можуть?

- Не знаю, ми ж не вдень сюди потрапили.

Добре. Їжа Міки поки почекає. Що тут є, щоб підперти двері? От, чорт! Тут же ж двоє дверей! Одні назовні, інші в хату. Ну в тому будинку, що в Софійчиному світі. А тут вони ведуть хто зна куди. Як у відповідь на її думки в інші двері теж забарабанили. Та й так сильно, що ще трохі і ті з петель позлітають. Що тут можна присунути до дверей. Буфет? Було б добре але Софійка його не зрушить. Маленький столик? Ну якщо поставити його боком і привалити до одних дверей. А до других? Он-до крісло. Підперти ним? Другі двері підперті.