44. Софійка

Дім наводив на думки про кіношну готику з фільмів жахів: високий і вузький. Не дуже видно з чого там стіни, бо він оплетений сухими батогами, наче павутинням. Пусті вузькі чорні вікна, прогнилі рами, до дверей ведуть трухляві сходинки та і двері не зачинені, а просто приставлені до дверної рами.

- Страшно?- спитала Міка.- Там точно хижак, і він вже з порогу лякає. І ми, скоріш за все, бачимо зовсім по-різному однакові речі. Вікна там, чи двері. Бо цей будинок схожий на будинок з страшних історій, що розповідала мені мама в дитинстві, коли я просила мене полякати.

- А я такі в фільмах жахів бачила, ну типу для дітей. Але навіщо хижак так робить? Хто підійде і зайде в місце, яке вже одразу страшне?

- Можливо, він розуміє, що в нас нема іншого виходу. Ти головне пам'ятай, щоб не лякатися. Бо він від цього підживлюється. Ходімо?

- Єдине чого тут можна поки що боятися, це щоб не зламати шию на цій трухлятині.

Двері відімкнулись важко. Вони дійсно були приставлені, а не висіли на петлях, але на замок їх все ж спробували замкнути. Темний довгий коридор. По стінах і на підлозі так само як і зовні сухі батоги невідомої рослини. І запах пилу і сирості. Підлога відчайдушно скрипить під ногами. Світла майже немає і Міка клацає пальцями. У повітрі з’являються кілька кульок помаранчевого світла і летять за ними. Софійці на плече сіла горохуля.

- А ти тут навіщо? Ти ж вже вказала де він?

- Я маю переконатися,- дуже серйозно відповіла пташка,- я могла і помилитися, та ще й завести вас у пастку. І це точно невиконане завдання. А ти не можеш говорити тихіше?

- А навіщо? Про нас точно знають. Сенсу крастися немає.

- Є сенс ступати обережніше,- Міка знизу все ж таки говорила напівголоса,- тут дуже підозріла підлога, і, здається, її частково немає. А що живе тут у підвалі, я б воліла не перевіряти.

Добре, але в які двері йти? Коридор дуже довгий, що на тому кінці взагалі не видно. Крізь густі сухі батоги трохи проглядаються високі замкнені двері в старій облупленій фарбі. Софійка причинила найближчі. Всередині темно, якісь меблі, у помаранчевих відблисках. І нікого. Добре, наступні двері. Меблі, шурхіт і скрегіт маленьких лапок в темряві, але навряд чи то це, що вони шукають. Наступні двері. Софійка відчула, як чорна пташка тремтить в неї на плечі. А от Міка, схоже, не дуже і боїться. Дуже зібрана і уважна. Знов за дверима нічого. Але світлові кульки, мабуть, мають власну думку на те, що мають побачити Софійка і Міка, бо залетіли в привідчинені двері. Помаранчеве світло освітило стіл з банками фарби і безліччю різноманітних пензлів розкиданих по підлозі. Вздовж стін хаотично стояли різноманітні мольберти. В кімнаті було вікно, крізь яке можна було побачити вулицю по якій вони прийшли. Але чому вони дивляться наче з другого поверху? Вони ж ніде не підіймалися! По склу ззовні пошкрібли гілки дерев. Чомусь на кінчиках в них були кігті.

- Не подобається мені це,- сказала Міка, голос її все ще був тихим, а тон напруженим,- якщо хижак навіть не намагається за нами полювати... Що ж він нам приготував? Головне не бійтеся і не зліться. Чуєте?

Чорна пташка на плечі тремтить ще більше.

- Навіщо ти таке кажеш, це ще більше нервує, невже не розумієш?- сердито запитує горохуля.

Софійка причиняє ці двері і йде до наступних. О! А тут вже не порожньо! Ця кімната не темна. Два великих вікна впускають достатньо денного світла, але не показують вулицю, хоча б мали на неї виходити. За брудними вікнами тільки сіре небо і птахи, що сидять на підвіконні дуже уважно дивляться всередину. Щось вони чекають. Але головна фігура тут не вони. Серед пилу і сміття поряд з вікном стоїть мольберт з виставленою на ньому картиною. Біля мольберту спиною до них стоїть постать, дуже схожа на людську. Коли Софійка причинила двері постать повернула до них обличчя з білими очима і голосом, що шелестів як опале листя промовила:

- О! В нас гості! Проходьте. Чим більше гостей, тим цікавіше. Як ти вважаєш, помічник?- і обличчя з білими очам повернулось до протилежної стіни. Там в кріслі сиділа людина. Софійка з жахом розгледіла, що в людини немає очей і рота. Просто гладка шкіра на місці де вони мають бути. Що за божевільна матриця?

- Мені страшенно потрібні натурники,- вів далі Білоокий.- бачте в мене особливий вид живопису. Я стираю намальоване. Але як відомо ми пов’язані з нашим зображенням. Іноді занадто сильно.

Софійка відчула як Міка смикає її за спідницю і опустила очі:

- Подивись на його одяг,- сказала Міка майже нечутно вказуючи очіма на людину в кріслі.

Фіолетова сорочка і джинси. За той час, що вони знайомі у Дима кілька разів змінювався одяг. Але така фіолетова сорочка з’являлася принаймні чотири рази. Це Дим?! Чорт, чорт... Як його повернути? Що з ним це чудовисько зробил?! Жах! Покликати Полі? Софійка спробувала щось сказати, але голос не слухався. Раптом почувся голос Дима. Це говорила людина буз очей, в якої раптом з’явився рот. Ну як дивитись на нижню половину обличчя- це точно Дим.

- Такий самий прийом,- сказав Дим,- просто добре пригадай, як це, і добре уяви, що ти це маєш. Ти ж пам’ятаєш як відчуваєш рот і очі, просто пригадуй їх і уявляй, і вони повернуться.

- От впертюх,- з досадою сказав Білоокий,- я його стираю, стираю, а він повертається. І, схоже, йому зовсім не страшно. Може за вас злякається? Почати малювати вас?