43. Софійка

Ага, розпитувати. Вони стояли в натовпі і після мікіних слів ясніше не стало. Скільки їм тут ходити?

- Це місто велике?- звернулась Софійка в Міки.

- Зважаючи з чим порівнювати.

- Добре, я перепитаю точніше. Ми взагалі зможемо обійти все місто до ночі?

- А нам все і не треба. Нам треба знати, кого запитувати. Ходімо до того оракула, де я тебе знайшла. Він точно підкаже.

Міка чомусь зовсім не враховувала різницю в їх розмірах і Софійці весь час доводилось чи пригинатися, чи взагалі лазити на чотирьох. При чому ті переходи не завжди були чистими і порожніми. Одного разу Софійка позбирала на себе все павутиння і пил довгого кам'яного жолоба, а кілька разів на неї нападали кусючі комашки, і тут вже Міка прибігала на допомогу.

- Бо можуть бути отруйними, або розносити хвороби,- пояснила вона, обсипаючи Софійку якимось зеленим пилом, але рішуче відмовлялася пояснювати, що це таке.

- Та де ж той оракул?- не витримала Софійка, коли виповзла ще з одного такого тоннелю і побачила навколо акуратні кущі самшиту. Але це була інша площа: плитка була не з моху, а з кольорових скелець, а посередині стояв не фонтан, а невеличка лава.

- Навіть не знаю,- призналася Міка,- ми вже мали рази три з ним зустрітися. Ховається він від нас, чи що?

На лавці сиділи двоє чудовиськ дуже різні за формою і розміром, але, очевидно, це ніяк не заважало їхній розмові. Одне з чудовиськ було схоже на величезного, розміром з дорослу людину, спанієля, золотистого кольору, який звик ходити на задніх лапах. Він був вдягнений в комбінезон в жовту і коричневу шотландську клітинку. Друге було розміром трохи менше за Міку, і більш за все нагадувало дикобраза з білячим хвостом. До того ж в руках він тримав вишукану дамську парасольку з мереживом. Вітерець іноді підхоплював слова їхньої розмови і розносив навколо. “Тій Софі тільки таємниче чудовисько і допоможе”. Знов таємниче чудовисько. Вже втретє Софійка про нього чує. І знов двоє істот говорили про нього з такою пошаною. Наче це був хтось дуже розумний, добрий і відомий всім. Але Дим про нього не знав. Цікаво, а Міка знає? Треба підійти по-ближче і трохи непомітно послухати. Перехопивши погляд Міки, вона приклала палець до губ і спробувала непомітно підійти поближче. В кущах самшиту не дуже сховаєшся, але Софійці спало на думку, що можна прикинутись кущем самшиту самій. А чого прут металевий вона матеріалізує, то чого б не уявити себе достовірно з листям? З одягу вже полізли перші листочки, як Міка схопила її за долоню і заперечувально похитала головою. А що не подобається? Але Міка просто затягнула її в кущі і проотягнула довгий ріжок, такий само вже був у неї. Свій ріжок Міка вклала собі у вухо. Так само зробила і Софійка. Стало дуже добре чути про що говорять ті двоє.

- Таємниче чудовисько- то сила,- впевнено говорив дикообраз,- але чому ви вважаєте, що воно захоче допомагати Софі? Дитинча дійсно шкода, але не вона перша і не остання. Таємниче чудовисько ніколи не втручалось.

- А я думаю, що не втручалось, бо слідкує тільки за жителями цього світу. І поки вона не перетвориться, вона його не зацікавить. Але якщо за неї буде кому просити, або якщо вона сама за себе попросить, я думаю, їй не відмовлять. Ми взагалі-то знаємо його доброту. Але ж дорогу до нього знайти нелегко...

Два співбесідника стали нагадувати Софійці особливо завзятих старих бабок у церкві. Трохи фанатично те все звучало. Якщо те чудовисько таке добре, чого ви його кличете чудовиськом? І якщо ви всі знаєте його доброту, то чому Дим за три роки про нього не почув? А потім згадала слова Полі, про те що слова перетворює простір світу, і, можливо, це просто неточний переклад. В будь-якому разі нічого ізрозумілого вона не почула.

- Я думала вони про Дима говорять,- розчаровано сказала Міка. Вона говорила впівголоса, і малоймовірно, що співрозмовники, що сиділи на лавці, могли б її почути.

- Вони говорять про таємниче чудовисько. Ти хоч знаєш хто це?

- Уявлення не маю. І мене це влаштовує. Ми взагалі то Дима шукаємо. І чого ти раптом вирішила обрости листям?

- Думала прикинутись самшитовим кущиком і підійти ближче.

- Ніколи так не роби, це страшно небезпечно.

- Але чому?

- Бо після того як ти прикинешся самшитовим кущем, той самшитовий кущ може забути, що йому треба буде прикинутись назад в Софі. І взагалі, у нього вже можуть бути інші справи і інтереси. То ви боїтеся перетворитися, то самі себе перетворююте. Що ви за діти такі?! Так! Нам треба шукати Дима. Або того, хто дасть підказку, де його шукати.

- Ой!

- Що "ой"?

- Я ж можу отримати підказку. Пір’їна!

І Софійка почала ритися по кишенях. Здається, тільки зараз вона зрозуміла, чому Дим витягував з своїх кишень стільки мотлоху. В неї в кишенях шкільного піджаку знайшлася рулетка, скакалка, контурні мапи, складені вчетверо, калькулятор і, нарешті, чорно-біла пір’їна. Вона поклала її на долоню і, трошки, дмухнувши промовила:

- Мені потрібна підказка.

Пір’їнка кілька разів крутнулася в повітрі і перекинулась в чорну пташку.

- Нічна горохуля вдень?- здивувалась Софійка

- А що не так?- здається, пташка сердиться,- ми вдень теж літаємо, ті, в кого безсоння.