32. Софійка

Після розмови з друзями Софійка знов попленталась надвір. Дим вийшов з Сяючого дерева вже без Міки. Вручив Софійці звичайні окуляри з вузькими прямокутниками скла і сказав, що одягати їх треба коли зовсім стемніє. А оскільки вже скоро, то варто попросити дорогу, щоб виводила їх з Рожевого лісу і вже йти.

- Головне попередь її, що доведеться виводити швидко.

- І вночі,- кивнула Софійка.

- Я тебе прошу не об'єднувати дороги. Одна справа експериментувати вдень, а інша- вночі. Попроси дорогу вивести нас до восьмикратного перехрестя. І все. До нічних Кордоних воріт не всяка дорога здатна привести.

- Ну добре.

- По нічній дорозі доведеться бігти.- вів далі Дим,- Весь час. Навіть, якщо вона буде дуже люб'язною в проведе нас найбезпечнішими місцями, це не відміняє того що доведеться бігти. Вночі безпечних місць не буває. Хіба що ти заздалегідь, саме поки ще світло, зайдеш в якесь приміщення, яке можна замкнути зсередини. Жодне чудовисько туди не потрапить, поки ти його сама не впустиш. Але не ж то не наш випадок, чи не так?

- Я зрозуміла. Але чому хижаки не можуть, ну зламати двері і зайти. Вони вампіри?

- Енергетичні вампіри, як на мене. Полі пояснював, що якщо ти заходиш в приміщення вдень, то несеш з собою шматок дня. Не розпитуй... Просто повір- це працює. Добратися вони не зможуть. Та їм і не треба. Лякати можна і з зовні. Якщо вже трапилось, що ти всередині, а він зовні, просто пам’ятай, що добратися він до тебе не зможе, поки не запросиш, і вранці все зникне. А! Що важливо: ранок вони імітувати не можуть, тому як бачиш денне світло сміливо виходь.

- Те мені це навіщо розповідаєш? Ти ж залякуєш, ти це розумієш?

- Сприймай як корисну інформацію. А не як щось страшне. Що ще? Вночі з дороги не сходити. Вдень можна просто заблукати і або вирватись або ні. Бо вдень інші правила і інші мисливці. Вночі голодних набагато більше ніж їжі. І ми нахабна їжа. І ще. Якщо вдень просто лякають, то вночі можуть розірвати натурально, якщо бачиш, що за тобою йдуть- тікай щодуху.

- А як нема куди тікати. Ну в пастці?

- В тебе є палиця. Бийся. До останнього. Може зможеш затягти бійку до ранку. І ще. Хотів навчити тебе цьому фокусу, але ніяк часу не знайдемо. Бачиш,- Дим протягнув Софійці руку. В руці матеріалізувався величезний ніж з широким лезом. Схоже, що дуже гострий.- Просто маєш добре пригадати чи уявити відчуття від цієї речі в руці. Спробуй. Потренуйся.

- І ти мені це тільки зараз говориш...- її власний голос здався якимось гірким.

Софійка уявила в лівій руці палицю. Ну в правій є, хай ще буде в лівій. І хай вона буде металева. Ліва рука повільно опустилася вниз, відчулася гладка поверхня.

- Ого,- Софійка розглядала важкенький металевий прут, що з’явився в руці,- а він не зникне?

- Чого б це? Ходімо. Домовся з дорогою сама.

... Дорога швидко провела їх через Рожевий ліс, на який вже спадали сутінки. Рожеві суцвіття набували сріблястого кольору. Отруйна трава ставала фіолетовою і виростала висотою у зріст дорослої людини. Світлі стовбури дерев ставали темними і покривалися мохом який тепер загадково виблискував смарагдовими зірочками. Ставало все темніше і Софійка занепокоїлась, що вони не вийдуть з лісу до того як наступить повна темрява. Аж ось раптом ліс закінчився і вони опинилися серед степу. Різноманітні трави нагадували різнокольорове хутро, що розстелилося з обох боків дороги, і трошки прилягало під поривами вітру. Але щось було неправильно. Софійка не зразу зрозуміла, але швидко дійшло. В степу стояла мертва тиша. Трави мали б шелестіти, вітер хоч трошки шепотіти у волоссі. А тут абсолютна тиша, аж у вухах дзвенить. Софійка звернулася було до Дима, але той лише приклав палець до губ і заперечувально похитав головою- говорити було не можна.

Вже і сонце зникло за горизонтом і золотаві сутінки вже майже перейшли в ніч, як вони вийшли на перехрестя в якому зустрічалися вісім доріг. Ну тобто тепер дев’ять, якщо рахувати їхню дорогу. Втім, вона тут залишатись не побажала, і коли Дим з Софійкою підійшли до Вказівника, добре понівеченого непогодою, виявилось, що на цьому перехресті тільки вісім доріг. В руці у Дима з’явився ліхтарик, яким він почав підсвічувати написи на вказівнику.

- Скиглива Річка, Співочі Льоди,- бурмотів він собі під ніс,- Таємниче чудовисько, а це ще хто? Самітник-скнара, дякую, недавно в нього були. О! Кордонні ворота. І Металевий ліс. А чого показують в різні боки? Що за фігня?

- А що такого?- поцікавилась Софійка, тверезо розсудивши, що якщо Дим бурмоче собі під ніс, то говорити вже можна.

- Просто Кордонні ворота в Металевому лісі. Завжди так було. Без Металевого лісу вони можуть і не відчинитися. Ай, ладно,- і Дим зробив те, чого Софійка від нього ніяк не очікувала- повернув вказуючи таблички так, щоб дві, що вказували на Кордонні ворота і Металевий ліс дивилися в один бік.

- І що це змінить?- дещо скептично поцікавилась Софійка.

- Все змінить. Ми прийдемо до Кордоних воріт, які заходяться в Металевому лісі. Щоправда, то не дуже хороша прикмета так робити, але ми поспішаємо.

Тим часом, Софійка помітила, що інші таблички тепер теж вказували в інші напрямки. І написи на них, схоже, теж помінялися. Принаймні таблички, що вказувала напрямок до Таємничого чудовиська вже не було.

Ставало все темніше. На темно-смарагдовому небі загорілися блакитні зорі

- Не дуже і темно,- зауважила Софійка

- Це ненадовго, нам туди,-вказав Дим напрямок, де вдалині було видно якісь дерева,- побігли...

- Що? Почекай,- це було доволі неочікувано, і Софійці довелось наздоганяти Дима, який раптом зірвався з місця. Незважаючи на зорі, темрява миттю накрила весь степ. Софійка швидко начепила на ніс окуляри, що їй недавно дав Дим. Ого! Світ забарвився в фіолетові і жовті відтінки. Вгорі тепер не було видно темно-смарагдового неба з зорями, тепер там клубочилися хмари всіх відтінків фіолетового і бузкового. Трави у степу за мить виросли стіною, так що Софійка ледь ледь визирала з-за тієї стіни, яка тепер мала всі відтінки жовтого кольору. Іноді весь степ висвітлювався криваво-червоною блискавкою. Недалеко попереду виднілися фігурка Дима. Не схоже, що він біжить щосили. Певно, підлаштовується під неї. Дим виглядає дивно. Джинси і фіолетова сорочка змінилися на темно-сірий балахон, що аж стелився по землі. Ніг видно не було і здавалось що Дим летить над дорогою. Сама дорога, яка раніше була звичайним путівцем, тепер була мощена такою мішаниною каміння, що й годі вглядатися. Втім на тій швидкості на якій Софійка неслася, дорога просто стала дуже яскравою і строкатою. Тим часом почали повертатися звуки. У вухах почувся свист вітру, зі сторони стіни рослин почувся тоненький передзвін дзвоників. Наростало гудіння, хоч і незрозуміло було від чого воно. Софійка не втрималась і трохи підняла окуляри з очей. Навколо стояла абсолютна темрява, хоча звуки залишились. Вона натягнула окуляри назад і додала швидкості, намагаючись не думати скільки вона зможе витримати цей марафон. Не те щоб вона була поганою спортсменкою, але тут виявилось, що вони з Димом вже добігали до тих самих віддалених дерев і зануритись в ліс. Високі стіни трав змінилися на темні стовбури дерев, оповиті синім павутинням. І тут було набагато темніше ніж у степу. Гул, передзвін дзвоників, шелест лісу, свист вітру у вухах-все помінялось на майже повну тишу в якій щось шелестіло і перешіптувалось.