31. Дим

Яка спека! Наче і вже пришли до Сяючого дерева. Наче під його гіллям має бути прохолодно, але Дим того не відчув. Стан такий, що ще трохи і закипиш. Хоча мав би кипіти від люті. Та він і кипів. Пан Суддя звичайний засранець-ненажера. Полі казав, що є домовленість на такі випадки. Дим сам неодноразово вичитував сторінки книги договору. Але... Очевидно Пан Суддя сам собі договір. Нічого виведу Софі-Світланку додому і піду розбиратися з Паном Суддею вже разом з Полі. Його мучать спека і спрага. Ні, він чудово знає, що відчуття спеки і спраги то реакція на власну лють. Але ж і причини в нього є. Треба заспокоїтись. Якщо налякати Софі-Світланку- нічим хорошим то не закінчиться... Треба зосередитись на чомусь іншому... От попав. Спочатку думав, як впіймати хижака, а тепер думай, щоб от та купа героїчних підлітків не взялася його сама ловити. І не поясниш, чому не варто. Не вміє він правильно налякати, щоб не лізли. Він би мабуть і сам не повірив, що то небезпечно. Та він і не вірив і дуже сердився, коли Полі не пускав його в місця, де побував хижак. Але якось раз Дим таки примудрився обдурити Полі і проскочив в місце, де попустував хижак. Те, що навколо все було потрощено- його не здивувало і не дуже зачепило. То ж очікувано. А от коли подивився на жертви хижака... Кам'яні заціпенілі маски замість облич. Ні, тіла не вичавлені. Ні, нічого не пошкоджено. Але той вираз жаху... Полі потім казав, що вони померли від жаху. Як же ж вони мали боятися?! Дим потім познайомився з одним чудовиськом, яке примудрилися втекти від хижака. Воно було колись схоже на величезного, майже з три долоні жука-сонечко, тільки плямки були не круглі а квадратні. Тепер він був не яскраво-червоним я рожево-сірим. Замість того, щоб літати в небі навипередки з птахами він весь час ховався в своїй оселі, без відпочинку додаючи їй непомітності. Дим наскочив на нього випадково. Так от той жук-сонечко розповідав, що хижак смакує страхи, як сік рідкісної цибулини Тотті.. Спочатку знімається верхній шар шкірка- страхи очевидні. Ті про які і так все ясно. Коли хижак витягне все і ти боятися вже не можеш, він починає. знімати соковитий м’якиш- ті страхи про які ти не підозрюєш, спочатку неважливі, або ті про які ти думаєш, що то пройдений етап. Ні навіть, якщо ти давно перебоявся- хижак нагадає тобі ті відчуття. Потім витягає глибинні страхи. Як йому це вдається -то загадка. Потім діло йде до люті, безсилля, безнадії... Шар за шаром, знаходячи найтемніші куточки твоєї сутті і зрошуючи в них те від чого треба тікати як надалі. Дим тоді спитав того жука-сонечка, а як же ж він сам втік від хижака? Пощастило: хижак наївся, був неуважний, і коли його жертва вчергове втратила свідомість- вирішив, що вже нічого тут більше не здобуде. А жучок очуняв і тепер ховається. Добре хоч в пугальника не перетворився. Таке теж буває... А ті юні і браві цілком серйозно будують плани нейтралізувати хижака. Ще й питають “як”? Та ніяк. Кликати Полі, або Дима, щоб він покликав Полі. Тому, що Дим, на відміну від Софі-Світланкіних друзів, сили свої не переоцінює і добре розуміє наслідки...Вже навіть в голові починає гуляти небезпечна думка, що перетворитися, щоб потрапити на ту сторону не так вже і погано. Бо інакше, як того хижака упіймаєш? Ні погана думка. Геть, геть. Він має залишитись людиною. 

А Софі-Світланка здається виглядає розчарованою.

- Не пощасттило тобі?- звернувся Дим до Софійки...

- Чого це?

- Пропустили вечірнє сяйво. Не повернулась додому хоч би його побачила...

- То дрібниці. Я тут трохи посиджу, можна?...

- Звісно,- він пішов всередину Сяючого дерева. Міка пострибала за ним.

- Міка якого біса?! Тобі в клітці подобається чи як? Тобі треба йти негайно, поки встигаєш вийти з лісу до початку темряви.

- Я з вами.

- Ні, ти знаєш правила: якщо ти залишаєшся тут в нічний час- то ти сідаєшу клітку,- вони вже зайшли всередину кімнати в дереві,- тільки переконай, будь ласка, Софі, що то нормально. Не хочу, щоб вона мене лиходієм вважала. Це викликає недовіру, а це дуже небезпечно. А нам поночі йти через ліс і ще не відомо що може статися і без того... Переконаєш?

- Так. Але я не знаю яка тут ніч. Ти мені не брешеш?

- Чемно дякую. Я в курсі, що ти не знаєш. І мені неприємна твоя недовіра. Ятобі хоч колись брехав?

- Може в тебе просто нагоди не було.

- О, ну звісно і саме зараз та нагода з’явилася. Дякую Міка.

Так що треба взяти до тих Кордоних Воріт? Це питання не промовлялось вголос, але Міка його почула.

- Свою голову і сміливість.

- Я в курсі, Міка. Дякую. І Софі я теж не забуду, чого б я туди перся?! Маскувальник. Мотузку? Хай буде. Ніж? Смішно...

- Чого це смішно? Візьми ніж.

- Ніж до Металевого лісу не знадобиться, бо те, нащо можна наскочити ножем не відлякати. А в металевому лісі все листя- то заточені ножі. Не варто брати ще один.

- А вам обов’язково в Металевий ліс?

- В Металевому лісі знаходяться Кордоні Ворота. Завжди. Ну ті які відчинені. І це саме Металевий ліс змінює свою дислокацію. До речі, а чого ти набрехала Софі про Денні Кордонні Ворота? Вони ж не працюють?!

- Не твоє діло. Я хотіла, як краще. Мене візьми і тортулєтки...

- Тортулєтками від того жахіття не відіб’єшся. А що до тебе... Навіть якщо я порушу правила, я кажу “якщо”- Міка, що ти знаєш про ніч?

- Нічого.

-Отож.

- Ти скоротити шлях по повітрю не можеш?

- Я не знаю нікого, хто погодиться літати вночі. До того ж перевозити пасажирів. Нічні горохулі точно нічим чудовиськам не допоможуть. Міка, залізай в клітку. Ми зараз поговоримо з друзями Софі і вирушимо. І я можу забути тебе зачинити.