13. Софійка

Дим вислухав її розповідь уважно і жодного разу на перебив, а потім почалися запитання. Дещо неочікувані.

- Яка була щільність павутиння біля будинку, коли ти вперше спробувала звідти вийти?

- Ну листя дерев майже видно не було, ну як у шовковиці коли її вже гусінь поїла, або ще щільніше. Але зауваж, було темно, і павучки сяяли, то може то може мені викривилося

- Я зауважив. Фаза і колір місяця, на тій стороні де вікно?

- Е, зелений, здається. Наче молодий, але ближче до повного. Я не знаю як це називається.

- Я зрозумів...

Яка трава росла там вночі, яка вдень, чи впевнена вона, що поблизу не росли дерева схожі на верби, інші будівлі поруч були, а огорожа? В якійсь момент Міка попросила попити і присісти. Дим подивився на неї так, ніби то тільки згадав, що тут ще і вона є.

- Давайте всередину,- запросив він

Вони обійшли Сяюче дерево. На зворотній стороні товстого стовбура коріння виросло так вдало, що утворилися зручні сходи, які вели кудись всередину зеленої щільної крони. Всередині виявилась кімнатка. Щось не дуже схоже, що її будували. Просто гілля так міцно переплелося, що утворило суцільні покрови, що стали стінами і підлогою. Втім кілька маленьких просвітів- віконичок залишилось. А ще всередині було безліч маленьких плетених кліток. Вони, що злочинців, перетворюють на щось маленьке, а потім у клітки саджають? Непоганий спосіб зекономити місце. А ще там стояв холодильник. Цілком сучасний, але маленький. На холодильнику стояла шафка. На її дверцятах були вирізані дерева з пишними кронами. При чому розфарбували їх так вправно, що здавалось що ті крони ворушаться від вітру. Втім шафка була зачинена на замочок.

Дим витяг з холодильника синій глечик в якому щось булькало.

- Чашку зроби собі сама,- звелів він .

- Само собою,- відповіла Міка і схопивши глечик пішла надвір

- А мені попити можна?- поцікавилась Софійка.

Питання, здається, здивувало Дима.

- А ти, хіба, хочеш? Взагалі-то люди не мають відчувати в цьому місці ні голоду, ні спраги. Хіба, що спати можна хотіти. Але теж ненадовго.

Софійка прислухалась до себе.

- Дійсно зовсім не хочу. А в пустелі спрага мучила, і в тих зелених лабіринтах теж.

- Тут твоє самопочуття дуже залежить від місця в якому ти знаходишся. Якщо у нашому світі щоб вгамувати спрагу достатньо випити води, то тут треба покинути це місце. Але є і хороша новина: тут неможливо вмерти від спраги. Навіть якщо ти висохнеш на мумію і не зможеш вийти з пустелі самостійно, то коли тебе винесуть в більш сприятливе місце - ти можеш оклигати.

- Міка казала, що трава в цьому лісі отруйна і від неї можна вмерти. Це тільки для чудовиськ чи для людей також?

- Для всіх

- А ті сяючі павуки теж то отруйні?

- Ну, то взагалі не павуки. То погризачі. Я особисто їх бачу, як жучків схожих на різнокольорові льодяники. Просто, кожен бачить їх по своєму. В цьому світі є такі тонкі місця, що можуть прориватися в інші світи. Не обов'язково в наш. А погризачі... Так от, вони просто люблять такі місця і оплітають їх своїм павутинням.

- Але коли я виходила з дому, там павуків вже не було

- Коли ти виходила вже було світло, вважай день. А вдень і вночі все по різному. Я думаю прохід пробити можна тільки вночі, от вони вдень і тікають в інше місце.

- Зі всім павутинням?

- А чого ні? Вони дуже швидкі.

От незрозуміло чи він знущається чи правду говорить. Таке дивне місце. Все може бути.

- Ти можеш мені допомогти повернутися?

- Я спробую. Якщо в мене не вийде, то я знаю кого просити ще. Не переживай, вийдеш звідси. А поки, що давай повернемось в ту кімнату з якої ти вийшла. Треба розібратися, хто саме той капосник

- А це можна зробити по кімнаті? Але я взагалі уявлення не маю, як туди дістатися.

- Так, можна визначити по кімнаті. А я, як раз, маю уявлення, як туди дістатися. Тож ходімо, чи ти хочеш ще трошки по цьому світі погуляти?

- Ходімо.

Надворі на опалому листі догори пузом лежала Міка. Поруч валявся порожній синій глечик. Було схоже на те, що Міка п'яна. Дим тягнув за собою одну з невеличких плетених кліток, що їх було багато у кімнаті нагорі

- Міка,- він поклав клітку на опале листя в відчинив її,- ти знаєш правила.

- Ну, Дим,- в голосі Міки почулося благання,- може зробимо виключення цього разу?

- Ніяких виключень, і те, що ти привела сюди дівчинку тобі не допоможе.

- Почекай, ти що робиш?- спробувала втрутитись Софійка,- що вона такого зробила, що ти...

- Це для її ж користі,- з досадою відмахнувся Дим,- і для нашої також. Я її завтра випущу, просто зараз вже часу нема... Я потім тобі все поясню. І не треба трусити своєю палицею. Я тобі правду кажу. Міка, підтвердь, що я тебе кожен раз наступного дня випускаю.

- Так,- похмуро відповіла Міка і попленталась до клітки.

- Він тебе точно випустить?- про всяк випадок перепитала Софійка в Міки

- Випустить. Він так завжди робить.

- А яка в тому користь?

- Не знаю,- голос Міки вже звучав роздратовано і вона зачинила клітку зі свого боку.

- От розумниця,- Дим взяв клітку з Мікою в руки,- я зараз повернусь,- і поніс її до кімнати в дереві.

Софійка залишилась його чекати. Ще раз перев'язала волосся, і розчесала його пальцями, як змогла. Після лазання і стрибків по деревах воно знов заплуталось, та й ще якихось сучків понабиралось.

Галявина на якій росте Сяюче дерево оточена рожевими деревами, але тут така густа тінь, що вони здаються скоріш фіолетовими. А може це не Сяюче дерево? Воно ж не сяє. Може це не помічник поліціянта? Може хлопець її дурить? Ну тоді вони обидва з Мікою її дурять.

Дим вийшов з дерева і направився до краю галявини.

- Взагалі дістатися до будь якого місця в цьому світі доволі легко, але тільки не в Рожевому лісі. Тож нам треба вийти з лісу і вже потім йти до тої кімнати, де ти починала,- почав пояснювати він.