11.Софійка

Вилізти на дерево, то річ звісно хороша, але в якому напрямку рухатись?

- А ти знаєш в яку сторону Сяюче дерево?- спитала Софійка у Міки

- Уявлення не маю. Але то і не потрібно було б, якби ти йшла доріжкою.

- Доріжка вередує. Ну добре, я, здається, зрозуміла принцип. Шановні Дерева, а чи не підкажете в якому напрямку росте Сяюче дерево?

- Ем, а в твоєму світі, хіба дерева дуже балакучі?

- Ну якщо доріжки чують і ображаються, то чому б деревам так не робити?

- А вони так не роблять, уяви собі. Якщо подивишся вниз, то видно куди йде доріжка, якою ми йшли. Може спробуємо її, як орієнтир?

- А сенс? Вона нас все одно кудись в неприємності заведе, просто ми будемо йти не по землі, а шкрябатись по гілках. Полі казав, що я легко знайду Сяюче Дерево, якщо скажу куди мені треба. Перший варіант: я лізу на самий верх цього дерева на якому ми сидимо і пробую розгледіти в якому напрямку буде сяйво. Або, дійсно, йдемо вздовж тієї доріжки, хто знає може вона пересердиться.

- То навряд. Лізь нагору. І навіть, якщо не вгледиш Сяючого дерева, то хоча б спробуй розгледіти іншу доріжку, може вона буде привітнішою.

Лізти по дереву з рюкзаком за плечима і палицею в руках була ще та задачка. Але розлучитися з цими речами, чи залишити їх на Міку Софійка не ризикнула. Дерева з рожевими суцвіттями мали гладенькі стовбури сріблясто-сірого кольору і трошки нагадували Софійці стовбури горіхів. По горіхам їй взагалі подобалось лазити, гладенька кора, міцні широкі гілки, зручно і комфортно. Але в горіхів є великий недолік: на них не ростуть груші. І за тими ласощами доводилось лазити на грушеві дерева. А от по грушевому дереву лазити морока, особливо босоніж. Кора дуже гостра, як не постав ногу все одно довго не встоїш- боляче. Довго не посидиш, з тих самих причин. Так вона розмірковувала, поки лізла до верхівки рожевого дерева. А потім пригадалися розлючена Ганнуся, скривджена Віка, і, головне, переляканий Денис, якому ніхто не повірив. І накотила лють. І надала таке пришвидшення, що Софійка злетіла на верхівку чи не швидше за птаха.

На верхівці пекло ще гірше ніж в пустелі. Вже зовсім тонкі гілочки взагалі не давали тіні, та й дертися вище було небезпечно. Але була проблема. Це дерево не було вищим за сусідні дерева. І все що могла вгледіти Софійка, то це море рожевих сережок. Подивитися вниз і вгледіти іншу дорогу теж не вдавалося: вона залізла дуже високо і замість землі бачила тільки переплетення гілок і рожевого цвіту. Як би тут було красиво, як би вона просто тут відпочивала! Але ж їй треба спішити, а вона тут застрягла! Як же ж це бісить! Кляте сонце як і в пустелі висіло в зеніті, і намагалося спекти все до чого дотягнутися. З Софійчиного лоба закапав піт. Як же ж це бісить! Бісить! Бісить! Бісить! Треба спускатися. Думка про те щоб піти тією доріжкою, що вередує і ображається, здається вже не такою поганою. Може чемно вибачитись за крики і вона подобрішає? Софійка зітхнула. От так і починається поразка. Трошки нижче тінь була густішою, хоч набагато прохолодніше не стало.

- Мені просто треба знайти того помічника поліціянта,- сказала вона в розпачі,- ну що я такого важкого чи неприємного прошу?

І тут рожеві суцвіття здригнулися, затріпотіли пелюстками і здійнялися і повітря зграйкою дрібних рожевих пташок.

- Будь ласка, поспіши за нами,- почувся тоненький голос і рожева хмаринка полетіла від неї спочатку вниз, а потім в глибину лісу.

- Міка,- заволала Софійка,- я біжу за ними, наздоганяй.

І пострибала по гілках, ризикуючи гепнутись вниз, але було не до того. А ще кажуть дурням і сміливцям щастить. В якійсь момент поруч з нею з'явилася Міка, вона летіла і гула наче величезний джміль. Прозорі зеленкуваті крильця швидко тріпотіли в неї на голові.

В якійсь момент виникло бажання викинути ту палицю геть, бо дуже заважала, але зробити Софійка того не встигла. Дерева скінчилися і от вони дивилися на дуже широку галявину всередині якої росло величезне міцне дерево. Гілки його розкинулися наче велетенський купол над усією галявиною, створюючи над нею густу і щільну тінь. І як на щастя, земля була рясно всипана голками, листям і рожевим цвітом. І ніякої отруйної трави! Спуститися згори вниз було просто. До того ж тут така приємна прохолода. І аромат зовсім інший, вологої землі, який буває під час дощу.

- Новенька? - поцікавився голос що доносився з-за стовбура дерева.

- Ну так.

- Скарги на когось?

- Взагалі то мені додому треба. Але я потрапила сюди не по договору, мене одне шафне чудовисько сюди затягнуло, от мені і порадили звернутися до поліціянта, щоб він допоміг.

- Та ти що,- почулася злегка єхидна відповідь, і з-за стовбура вийшов хлопець років чотирнадцяти-п'ятнадцяти. Стрункий, але відчувалось, що він міцний. Симпатичний, ну трохи. Але йому давно треба до перукаря: волосся на голові стирчить величезною русявою копною. А щоб не лізло у очі він перев’язав його шнурком над лобом.

Софійка ледь не закашлялась.

- Це ти помічник поліціянта?- от блін, не схоже що він здатен допомогти

- Називай мене Дим. Як тебе тут звати? Тебе хоч попередили, що називатися справжнім ім'ям небезпечно?

- Міка мені вже розказала, але я і раніше його називала трохи перекрученим.

- А цього достатньо, перекрути хоч одну літеру, чи зміни наголос, і ніякі чари не подіють проблема тільки в тому, що можна здогадатися з якого імені перекручували.

- Її звати Софі,- втрутилася Міка

- Як цікаво можна перекрутити ім'я Світлана,- сказав Дим, підморгнувши. Хоча погляд в нього доволі холодний і суворий.

Очевидно він хоче збити з пантелику і Міку, щоб та не подумала що Софі, то перекручене Софія. Але почекайте, а звідки тутешнім чудовиськам знати які взагалі бувають імена в людей?

-Чекай, ти що людина? Справжня людина?

- Звісно людина. Що, по мені не видно?

- Ну, Міка казала, що тут можна змінювати свою форму. І я подумала...