Глава 11

Стара частина Ясенового Лісу починалася так непомітно, що я кілька разів озиралася, намагаючись зрозуміти, де саме ми перейшли межу. Не було ні поваленого дерева поперек дороги, ні каменя з написом «далі не ходити», ні хоча б нормальної стежки, яка могла б чесно закінчитися й дати зрозуміти, що тепер ми зайшли кудись не туди. Просто дерева ставали старшими, проміжки між ними — вужчими, а світла під кронами — менше.

Шмига злетіла з Квіточчиної спини й пішла вперед короткими ривками. На землі під першою старою липою лежала чорна насінина. Ще одна знайшлася метрів за сорок, біля кореня ясена. Наступну ми шукали вже довше. Вона лежала під сухим листям, і якби Шмига не почала стукати дзьобом по одному місцю, я б пройшла повз.

— Вони справді ведуть туди, — сказала Настуся.

— Поки що.

— Ти все одно сумніваєшся?

— Я люблю мати запасний варіант.

Настуся оглянула дерева навколо.

— Тут навіть першого немає.

— Саме тому мені потрібен запасний.

Ми йшли повільно. Квіточку я вела за повід, бо стежки майже не було, а коріння траплялося таке велике, що кобила мусила переступати його по одному. Вона поводилася спокійно, але вже не намагалася їсти все зелене підряд, і це мене насторожувало більше, ніж будь-яке іржання. Якщо Квіточка проходила повз соковиту траву й навіть не тягнулася до неї, значить, місце їй зовсім не подобалося.

Настуся теж змінилася. На своїй галявині вона вже трохи заспокоїлася після того, як чорний паросток на кілька секунд повернув їй відчуття лісу. Тут вона знову стала уважною й тихою. Торкалася кори, дивилася під ноги, іноді зупинялася без пояснень і довго слухала щось, чого я не чула.

— Є щось?

— Не ліс. Вода десь справа.

— Ти її чуєш?

— Вухами.

— Це добре.

— Ти тепер радієш звичайному слуху?

— Останнім часом я взагалі почала більше цінувати звичайні речі.

До води ми вийшли приблизно за годину. Це був не струмок, а вузька темна протока, що текла між корінням і майже не відбивала неба. Я нахилилася, зачерпнула трохи в долоню, понюхала. Вода була чиста. Настуся присіла поруч і торкнулася поверхні двома пальцями.

— Не знаю цього місця.

— Ти ж казала, що тут не ходила.

— Так. Але вода з мого лісу зазвичай говорить однаково. Ця ніби старша.

— Вода не може бути старшою.

Настуся подивилася на мене.

— Ти зараз серйозно сперечаєшся з мавкою про воду?

Я подумала.

— Ні. Продовжуй.

На іншому березі лежала наступна насінина. Проблема була в тому, що містка не було. Глибина здавалася невеликою, але дно під темною водою я не бачила. Квіточка підійшла до краю, понюхала й одразу відступила.

— Не подобається.

— Мені теж, — сказала Настуся.

Шмига, якій не треба було думати про мокрі ноги, просто перелетіла на той бік і сіла біля насінини.

— Дуже корисно, — сказала я їй. — Ми зрозуміли, що ти можеш літати.

Пташка пискнула.

Ми пішли вздовж води й невдовзі знайшли місце, де протока розширювалася й ставала світлішою. Настуся зайшла першою босими ногами, перевірила кожен крок, потім покликала нас. Квіточка дуже неохоче ступила у воду, але перейшла. Я промочила край спідниці, що мене дратувало значно менше, ніж мало б. Схоже, пригода справді погано впливала на мої вимоги до одягу.

На другому березі насіння було не одне. Три чорні зернятка лежали майже поруч. Одне вже тріснуло, і з нього виходив тонкий білий корінець. Він тягнувся не вниз у землю, а вперед, до великого каменя, наполовину прихованого папороттю.

Настуся відсунула листя. На поверхні каменя були вирізані три кола, з’єднані між собою, а від них униз ішло щось схоже на коріння. Під знаком ховалося кілька майже стертих літер. Ми довго чистили мох сухою гілочкою, поки вдалося прочитати: «Не шукай дороги. Шукай те, що повертається».

Я перечитала напис двічі.

— Дуже змістовно.

— Старі камені теж пишуть половину відповіді, — сказала Настуся.

— Це змова.

Шмига перелетіла на камінь, потім на насінину, потім знову на камінь.

— Те, що повертається… Насіння?

Настуся задумалася.

— Воно повертається додому.

Я відкрила зелену книгу Ярини.

— «Насіння завжди пам’ятає дорогу додому». Отже, можливо, напис саме про нього.

— Тоді чому не написати: «ідіть за чорним насінням»?

— Бо тоді ми б не витратили пів години на камінь.

Далі насіння траплялося рідше. Інколи між двома знахідками було по кількасот метрів, і ми почали покладатися на Шмигу. Вона летіла вперед, поверталася, якщо нічого не знаходила, і різко змінювала поведінку біля місць, де земля була «неправильною». Поступово я помітила ще одну річ: чорні насінини лежали не по прямій. Вони огинали старі дерева, джерела й великі камені. Це було схоже не на маршрут, а на мережу.

— Насіння не йде нашою дорогою, — сказала я. — Воно йде по живих зв’язках.

— Тому ми кружляємо?

— Можливо. Для нього важливі корені, вода й вузли.

— Тобто якщо захочемо скоротити…

— Можемо втратити слід.

До полудня ліс став ще старішим. Деякі ясени були настільки широкі, що ми з Настусею не обхопили б їх удвох. Лікувальних трав ставало менше. А ті, що траплялися, поводилися дивно. Частина була майже порожня, частина — навпаки, надто сильна. Біля маленької куртини материнки я відчула таке різке тепло в пальцях, що відсмикнула руку.

— Що?

— Забагато.

— Так буває?