Глава 10

До Ясенового Лісу, за Настусиними словами, було трохи більше дня дороги. Я одразу уточнила, що саме вона називає днем, бо після останніх подорожей почала з підозрою ставитися до всіх відстаней, які вимірювалися не годинами. Виявилося, що Настуся мала на увазі нормальний день: іти від ранку до вечора, зупинятися поїсти й не бігти через ліс, поки дорога змінюється під ногами. Це мене влаштовувало.

Перші кілька годин ми майже не говорили. Після Калинової Гаті дорога йшла між полями, потім повернула до невисоких пагорбів і поступово почала обростати деревами. Настуся йшла поруч із Квіточкою, іноді клала долоню на її шию, а Квіточка кожні пів години намагалася перевірити Настусині кишені. Я вже знала причину.

— У тебе знову яблука?

Настуся трохи винувато усміхнулася й витягла одне маленьке зелене яблуко.

— Одне.

— Учора теж було одне.

— Те було вчора.

Квіточка одразу потягнулася до її руки.

— Не давай усе одразу. Вона потім вирішить, що кожна мавка зобов’язана годувати її яблуками.

— А це погано?

— Для інших мавок — так.

Настуся засміялася й розламала яблуко навпіл. Половину дала Квіточці, другу з’їла сама. Кобила дивилася на неї з повагою. Мені знадобилося сімнадцять років, щоб заслужити приблизно такий самий погляд. Настусі — два дні й кілька яблук. Я вирішила не ображатися.

Шмига то летіла попереду, то поверталася, то раптом зникала в придорожніх кущах. Тепер я вже не нервувала щоразу, коли не бачила її кілька хвилин. Я знала, що повернеться. І вона поверталася. Іноді з комахою в дзьобі, іноді просто так, а одного разу принесла суху травинку й поклала мені на сумку.

— Дякую.

Настуся подивилася на травинку.

— Для чого вона?

— Не знаю.

Шмига пискнула.

— Але відмовлятися неввічливо.

Ми заночували біля невеликого струмка. Настуся знайшла місце, де земля була сухіша, хоча я б пройшла повз і поставила ковдру значно ближче до води. Вона пояснила, що там коріння вже починало підтягувати вологу й уночі стало б сиро. Я перевірила рукою — земля здавалася однаковою. Через годину біля струмка справді проступила волога.

— Ти ж казала, що не чуєш лісу.

— Не чую.

— Тоді звідки знала?

Настуся показала на стару вербу.

— Подивись, куди йдуть корені. І мох унизу темніший. Тут вода підходить ближче.

Я подивилася.

— Я б не помітила.

— А я б не помітила, що м’ята втратила силу, поки не спробувала б її заварити.

Це було справедливо. Ми розклали їжу, Квіточку прив’язали поруч, Шмига влаштувалася на гілці просто над нами. Настуся довго сиділа біля вогню й дивилася в бік темніших дерев попереду.

— Завтра будемо в моєму лісі, — сказала вона.

— Так.

— Якщо він ще мій.

Я відклала шматок хліба.

— Ти знаєш, де він?

— Знаю.

— Впізнаєш межу?

— Так.

— Дороги?

— Майже всі.

— Тоді поки цього достатньо.

Настуся подивилася на мене.

— Ти завжди так робиш?

— Як?

— Розкладаєш усе на маленькі речі, які ще працюють.

Я подумала.

— Коли все велике не працює, це зручно.

— А якщо завтра я зайду туди й нічого не почую?

Я могла сказати, що почує. Дуже хотілося. Це було б красиво, заспокійливо й абсолютно нічим не підтверджено.

— Тоді з’ясуємо чому.

Настуся трохи посміхнулася.

— Ти завжди так відповідаєш?

— Наче будь-яку біду можна записати в зошит, розкласти на частини й виправити?

Вона здивувалася.

— Саме так.

— Не будь-яку.

— А цю?

Я подивилася на сумку, де лежали дві старі книги, зошити й чорне насіння.

— Дуже на це розраховую.

Вранці ми рушили ще до того, як сонце піднялося високо. Чим ближче ставало до Ясенового Лісу, тим менше Настуся розмовляла. Зате частіше торкалася дерев. Не так, як у перші дні, коли ніби шукала відповідь. Тепер вона просто перевіряла кору, дивилася на мох, іноді присідала біля коріння. Я не заважала.

Межу лісу вона впізнала одразу.

Нічого особливого там не було. Дорога просто входила під високі ясени, а праворуч лежав великий плаский камінь, наполовину вкритий мохом. Настуся зупинилася так різко, що Квіточка мало не наштовхнулася на неї.

— Це він.

— Ясеновий Ліс?

Вона кивнула.

Потім поклала долоню на найближчий стовбур.

Я чекала.

Настуся заплющила очі.

Минуло кілька секунд.

Потім ще.

Нічого не сталося.

Вона відкрила очі й торкнулася другого дерева. Потім третього. Пішла трохи вглиб, ступила босою ногою на коріння, присіла, поклала обидві долоні на землю.

Я вже знала відповідь ще до того, як вона підняла голову.

— Нічого?

Настуся похитала головою.

Її обличчя змінилося не сильно. Вона не заплакала, не закричала, просто стала дуже блідою. Це було гірше.

— Це точно мій ліс, — сказала вона. — Оцей ясен був тут, коли я була маленька. У каменя позаду є тріщина з іншого боку. Через сто кроків має бути джерело. Я знаю, де ми. Але нічого не чую.

Я підійшла ближче.