Глава 9

До Калинової Гаті ми того дня не доїхали. Я зрозуміла це приблизно через годину після того, як Соломія зникла своєю дорогою, а ми з Настусею ще раз вийшли до того самого поваленого дуба, тільки вже з іншого боку. Стежка наче заспокоїлася, але нормальні дороги поверталися повільніше, ніж мені хотілося. На щастя, Квіточка була зі мною, Шмига — теж, Миронова книга залишалася сухою, а Настуся не зникла в лісі, який перестала чути. Після всього, що сталося за день, це вже можна було вважати хорошими новинами.

— Тут є місце для ночівлі, — сказала Настуся, зупинившись біля двох старих лип. — Не дуже далеко.

— Ти ж не чуєш ліс.

— Не чую. Але я бачу.

Вона показала на землю. Між деревами тягнулася вузька смуга моху, далі лежали кілька пласких каменів, а за ними темніла невелика западина.

— Тут колись ходили часто. Коріння втоптане, але давно. А там вода.

— Точно вода?

— Чую її вухами, — сказала Настуся. — Це поки працює.

Мені сподобався такий підхід. Ми знайшли маленький струмок, що витікав з-під каміння, напоїли Квіточку, самі вмилися й влаштувалися під липами. Я розклала плащ, витягла мамині пиріжки, сир і яблука. Квіточка одразу зацікавилася останніми. Настуся теж.

— Тобі яблуко? — спитала я.

— Якщо можна.

Я дала одне їй, друге Квіточці. Кобила з’їла своє за три укуси й відразу повернула голову до Настусі.

— Не дивись на неї так. У неї одне.

Настуся відкусила половину й простягнула решту Квіточці.

— Не треба було.

— Вона просила.

— Вона завжди просить.

Квіточка доїла яблуко й задоволено видихнула Настусі в плече.

— Все, — сказала я. — Тепер вона любить тебе більше, ніж мене.

— За половину яблука?

— За яблука вона взагалі легко заводить друзів.

Шмига приземлилася між нами й почала дивитися на сир.

— Тобі не можна.

Вона перестрибнула ближче.

— Ти комах їси.

Шмига клюнула крихту хліба.

— Добре. Крихту можна.

Настуся тихо засміялася. Я помітила, що за останні кілька годин вона вперше сміялася не від наших із Соломією суперечок, а просто так. До цього вона весь час прислухалася до лісу, хоча сама казала, що нічого не чує. Навіть зараз час від часу завмирала, торкалася пальцями землі чи кори й ніби чекала відповіді.

— Дуже дивно? — спитала я.

Вона подивилася на мене.

— Що?

— Коли ліс мовчить.

Настуся опустила очі на яблучний хвостик у руці.

— Я не знала, що тиша може бути такою гучною.

Я не одразу зрозуміла, що вона має на увазі. Потім згадала Кирпатого, який стояв посеред власної хати й казав, що знає все навколо, але не розуміє, де він у ній. Напевно, для Настусі було так само. Ліс нікуди не зник. Дерева стояли, вода текла, мох ріс. Просто те, що мало об’єднувати все це в дім, перестало відчуватися.

— Мені шкода.

— Не треба.

— Чому?

— Ти ж не робила цього.

— Все одно шкода.

Вона подумала й кивнула.

— Тоді добре.

Ми помовчали. Це була нормальна тиша. Не така, від якої хочеться щось сказати просто тому, що ніхто не говорить. Мені це сподобалося. Із Соломією тиша зазвичай означала, що вона або щось планує, або вже кудись полізла. З Настусею можна було просто сидіти.

— Ти зовсім не схожа на неї, — сказала вона через кілька хвилин.

— На Соломію?

— Так.

— Дякую.

Настуся глянула на мене.

— Я не казала, що це добре чи погано.

— Для мене добре.

Вона знову засміялася.

Ніч пройшла спокійніше, ніж я очікувала. Я прокидалася двічі. Перший раз від того, що Квіточка хрумтіла травою просто біля моєї голови. Другий — від Шмиги, яка вирішила, що моє плече краще за гілку. Настуся спала, підібгавши ноги й загорнувшись у край мого плаща. Навіть уві сні її долоня лежала на землі.

Вранці дорога нарешті перестала поводитися як жива істота з поганим характером. Принаймні дерева більше не мінялися місцями, а одна стежка впевнено вивела нас на широкий шлях. Настуся довго стояла на межі лісу й дивилася назад.

— Щось?

— Ні.

— Зовсім?

Вона похитала головою.

Я не стала казати, що ми повернемо їй відчуття лісу. Обіцяти те, чого не знаєш, як зробити, — погана звичка. Замість цього перевірила сідло.

— До Калинової Гаті десь дві години.

— Я піду поруч.

— Можеш сісти позаду.

Настуся подивилася на Квіточку.

Квіточка подивилася на Настусю.

— Вона не вкусить.

Квіточка потягнулася до Настусиної кишені.

— Майже не вкусить.

Настуся дістала ще одне маленьке яблуко.

— Звідки в тебе стільки яблук?

— З лісу.

— У кишенях?

— А де їх носити?

Я вирішила, що на це питання відповіді не буде, яка мене задовольнить.

Їхали ми повільно. Настуся спочатку сиділа так напружено, ніби Квіточка могла будь-якої миті вирішити стати драконом. За пів години розслабилася, а ще за пів почала гладити кобилу по шиї. Квіточка йшла надзвичайно слухняно. Я знала цю шахрайку достатньо давно, щоб розуміти: вона просто відчула в Настусі постійне джерело яблук.

Шмига весь час трималася поблизу. Після вчорашнього мені вже не хотілося повторювати, що вона «не моя». Це слово якось саме відпало. Коли вона зникала за деревами, я чекала, поки повернеться. Коли поверталася, автоматично перевіряла, чи з нею все добре. І тільки десь на під’їзді до Калинової Гаті зрозуміла, що це вже стало звичним.