Глава 8

Після того як я вголос визнала, що вляпалася в пригоду, нічого не стало легше. Стежка не повернула Квіточку, ліс не став на місце, книга не відкрилася сама на потрібній сторінці, а Шмига не перетворилася на мудрого провідника. Вона просто сиділа на гілці й дивилася на мене так, ніби чекала, що тепер, коли ми нарешті назвали речі своїми іменами, я почну щось робити. Я, звісно ж, не почала. Спочатку в мене дуже швидко закалатало серце, потім стало важко вдихнути нормально, хоча повітря навколо було достатньо. Я ще раз озирнулася й побачила те саме: незнайомі дерева, срібна нитка на землі, стежка, якої хвилину тому не було, і жодного сліду Квіточки. Думок стало одразу надто багато: книга Мирона при мені, кобила десь у лісі, до вечора я вже точно не повернуся, Кирпатий удома, Ярина чекає книгу, тато не знає, де я. І найгірше — я сама не знала, де я.

— Ні.

Шмига смикнула хвостом.

— Не «ні» тобі. Просто ні.

Я сіла просто на корінь. Не тому, що хотіла відпочити. Ноги раптом стали якимись ненадійними і мені дуже не сподобалося це відчуття. Я любила ситуації, які можна розкласти на частини: причина, ознаки, дія, результат. А тут усе рухалося, навіть дорога.

— Добре, — сказала я сама собі. — Факти.

Шмига перестрибнула ближче.

— Квіточка жива. Я її чула. Книга зі мною. Срібна нитка тут. Стежка змінюється, але не щомиті. Я вже двічі поверталася до того самого місця, значить, вона не просто кидає куди завгодно. Є якась закономірність.

Я говорила вголос, бо так думки ставали повільнішими, серце теж потроху заспокоювалося. Я дістала зошит, відкрила чисту сторінку й написала: «Не панікувати». Потім подумала й закреслила. Якщо вже пишеш план, перший пункт має бути кориснішим.

Написала: «1. Знайти Квіточку. 2. Зрозуміти, як рухається Стежка. 3. Вийти до нормальної дороги». Це вже виглядало краще.

Шмига злетіла й сіла просто на цифру один.

— Так. Спочатку Квіточка.

Десь попереду знову заіржав кінь, я піднялася. Срібна нитка тягнулася між деревами в той самий бік, але я не збиралася йти за нею лише тому, що вона блищить. Спочатку перевірила землю. Біля справжньої стежки росла материнка. Я розтерла листок — запах був слабкий, але був. На сусідній смузі землі, яка виглядала так само, росли такі ж кущики, один листок не пахнув зовсім.

— Отже, не вся земля однакова.

Шмига пискнула.

— Я теж рада, що хоч щось має сенс.

Я зробила три кроки по тій частині, де рослини пахли, і почула голос.

— НЕ ЙДИ ТУДИ!

Я завмерла так різко, що мало не перечепилася через власну спідницю. Цей голос я впізнала б хоч серед грому, хоч на ярмарку, хоч після трьох років розлуки.

— Соломіє?!

Щось затріщало в кущах. Через секунду з них вилетіла моя двоюрідна сестра. Саме вилетіла — нормальна людина обійшла б повалений стовбур, але Соломія перестрибнула його, зачепилася спідницею за гілку, висмикнула тканину й побігла далі. Волосся розсипалося, на щоці була смуга землі, а на зап’ясті ворухнулася знайома Плямка.

— Софіє?!

Мені захотілося одночасно обійняти її й придушити.

— ЩО ТИ ТУТ РОБИШ?!

— Я?! А ти?!

— Я їхала по книгу!

Соломія зупинилася, подивилася на ліс, потім на срібну нитку під ногами, потім на мою сумку.

— Через це?

— Ні! Книга в сумці. Це з’явилося потім.

— А-а.

Вона сказала це так, ніби все одразу стало зрозуміло.

— Що «а-а»?

— Нічого. Я просто рада тебе бачити.

І вона мене обійняла. Брудна. Мокра. З якимись сухими листками у волоссі. Я обійняла її у відповідь. Мені стало легше настільки різко, що навіть соромно. Ще хвилину тому я майже не могла нормально дихати, а тепер поруч була Соломія — людина, біля якої небезпека чомусь переставала виглядати незвичайною. Не тому, що ставала меншою, просто якщо десь бігала Соломія, то дивна Стежка вже здавалася майже закономірною.

— Ти плакала? — спитала вона.

— Ні.

— У тебе очі червоні.

— Я злилася.

— А.

— І трохи панікувала.

Соломія здивовано підняла брови.

— Ти?

— Так, я. У мене зник кінь, дорога рухається, я не знаю, де ми, і вдома хворий домовик. Нормальна реакція.

— Та нормальна.

Вона озирнулася й усміхнулася.

— Але Стежка шикарна.

Я подивилася на неї.

— Ось за це я тебе іноді не розумію.

— Вона буквально міняється під ногами.

— Саме тому.

— Це ж цікаво.

— Це жахливо.

— Може бути і те, і те.

— Ні.

Плямка ворухнулася на її зап’ясті. Соломія одразу перестала усміхатися й подивилася вниз. Срібна нитка біля наших ніг ледь тремтіла.

— От. Знову.

— Що?

— Плямка вже третій день так реагує. Нитка з’являється, Стежка кудись зсувається, а коли ми підходимо ближче — або зникає, або веде не туди.

— Ви її переслідуєте?

— Ну…

— Соломіє.

— Я працюю.

— Це не відповідь.

— Я стежкова помічниця.

— Молодша.

— Все одно помічниця.

Вона сказала це з такою гідністю, що я не стала продовжувати. Замість цього дістала Миронову книгу.

— Може, я знаю, чому Стежка так поводиться.

Соломія одразу перестала сперечатися.

— Кажи.

Я відкрила сторінку про вузли й коротко пояснила про корені, жили, прив’язаність домовиків до дому, польовиків до поля, водяних до води й про те, що біля Трьох Коренів одна з ниток виявилася слабкою, а інша пішла в ліс. Соломія слухала уважно. Це в неї було дивно: вона могла п’ять хвилин тому стрибати через дерево без жодного плану, але якщо справа ставала серйозною, слухала кожне слово.