Глава 7

Я виїхала ще до сходу сонця. Не тому, що мені хотілося починати день у темряві, а тому, що пів дня дороги — це дуже розтяжне поняття. Для тата пів дня означало виїхати вранці й приїхати до обіду. Для Квіточки — доїхати до першої гарної галявини й переглянути план. Для мене — повернутися додому до вечері й більше нікуди не їхати хоча б тиждень. Мама загорнула мені хліб, сир, два пиріжки й яблука. Я не сперечалася. Після останніх «коротких поїздок» сперечатися з їжею було нерозумно. Тато перевірив сідло, ремені й ще раз пояснив дорогу до Дубового Яру, хоча я її знала. Кирпатий вийшов на ґанок у своїй шкарпетці-жилетці й стояв босий, схрестивши руки.

— Ти точно повернешся сьогодні?

— Так.

— До вечора?

— Так.

— Не до «обіду», який триває дві ночі?

— До нормального вечора.

Кирпатий кивнув. Він сказав це без звичного глузування, і я одразу перестала усміхатися.

— Як хата?

Кирпатий озирнувся на двері.

— Зранку моя.

— А ти?

Він помовчав.

— Теж.

— Добре.

Я нахилилася й обійняла його. Кирпатий спочатку застиг, потім поплескав мене по руці.

— Їдь уже. Бо ще передумаю тебе відпускати.

— Ти мене не відпускаєш.

— От бачиш. Уже сперечається. Значить, усе нормально.

Шмига сиділа на сідлі.

— Ти теж могла б залишитися.

Пташка перестрибнула на Квіточчину гриву. Квіточка смикнула вухом.

— І не дратуй коня.

Шмига злетіла на паркан. Я вирішила, що це максимум послуху, на який сьогодні можна розраховувати. Дорога до Дубового Яру спочатку була знайома. До Калинової Гаті я вже могла доїхати із заплющеними очима, хоча робити цього не збиралася. На роздоріжжі перед селом я звернула на захід, і далі почалася дорога, якою бувала всього кілька разів. Тут ставало більше пагорбів, луки поступово змінювалися дубовими гаями, а села траплялися рідше. Шмига летіла попереду короткими ривками. Іноді зникала так далеко, що я вже вирішувала, ніби вона нарешті зайнялася власними пташиними справами. Потім вона поверталася й сідала то на дорожній знак, то на Квіточчину голову, то мені на плече.

— Ти взагалі втомлюєшся?

Писк.

— Я серйозно.

Шмига перелетіла на інший бік дороги. Квіточка фиркнула.

— От бачиш. Навіть вона вважає, що ти метушлива.

Кобила знову фиркнула. Я вирішила, що це згода. До Дубового Яру ми дісталися трохи раніше, ніж я розраховувала. Назву село отримало чесно. Воно справді стояло в широкому яру, схили якого заросли старими дубами. Дорога спускалася між деревами, а нижче виднілися дахи, городи й вузька річечка, що текла вздовж головної вулиці. Хату Мирона мені показала жінка біля криниці.

— Зіллєвар? Он там. Де коріння на паркані.

Я подумала, що це образно. Не було образно. На огорожі біля Миронової хати висіло коріння. Велике, маленьке, тонке, товсте, пряме, скручене, чорне, біле, жовте. Частина сушилася зв’язками, частина лежала на дошках, частина стирчала з кошиків. Під вікнами росли рослини, яких я не знала, а біля ґанку стояли три діжки з водою. Я прив’язала Квіточку до тину.

— Нічого не їсти.

Вона потягнулася до найближчого пучка коріння.

— Особливо це.

Квіточка подивилася на мене так, ніби я позбавила її єдиного сенсу поїздки. Шмига сіла на дах. Я постукала.

— Відчинено, якщо не продаєте! — гукнув чоловічий голос.

Я зайшла. У хаті було темніше, ніж у пані Ярини. Полиці займали майже всі стіни, на них стояли банки, пляшки, коробки й книги. На столі лежало кілька розрізаних коренів. За столом сидів чоловік років п’ятдесяти з довгим сивуватим волоссям, зібраним на потилиці, і дуже прямою спиною. Він дивився на мене поверх окулярів.

— Я нічого не продаю.

— Тоді заходь.

— Ви пан Мирон?

— Залежить, хто питає.

— Софія Тимофіївна з Липового Броду.

— Це нічого мені не каже.

— Пані Ярина з Калинової Гаті просила…

— А. Оце вже каже.

Він зняв окуляри.

— Нога?

— Підвернула. Сильно, але без перелому.

— Сама полізла?

— Під коріння старої верби.

— Значить, сама.

Мені сподобалося, що він навіть не здивувався.

— Вона писала, що у вас є «Корені й джерела Серединного світу».

— Є.

— Мені треба забрати книгу для неї.

— Ні.

Я моргнула.

— Чому?

— Бо книга стара.

— Я знаю.

— Ні, ти знаєш, що вона не нова. Я кажу — стара. Старша за мене. За Ярину. За половину полиць у цій хаті. Її вже двічі топили, один раз сушили в коптильні, а один дурний учень вирішив закласти між сторінками свіжий чистотіл.

— І?

— Пляма досі є.

— Я буду обережна.

— Усі так кажуть.

— Пані Ярина не може приїхати.

— Почекає.

Я відчула, як усередині починає підніматися знайоме роздратування. Дуже спокійне. Організоване.

— У нас домовик перестає відчувати власну хату.

Мирон уже збирався вдягнути окуляри назад. Зупинився.

— Що?

— Польовик біля Калинової Гаті перестав відчувати поле. Овинник у Липовому Броді не знає, де двері його овину, хоча бачить їх. Водяник знає, куди тече річка очима, але каже, що вода для нього не складається. Свіжі лікувальні трави втрачають запах і дію. Біля таких місць ми знаходимо чорне насіння й тонкі срібні нитки під землею.

Мирон повільно поклав окуляри на стіл.