Глава 6

Вранці Шмига вже не стукала у вікно. Вона сиділа на підвіконні з того боку скла й дивилася на мене так, ніби це я запізнювалася на якусь дуже важливу справу. Рослина в горщику теж не повернулася до Кирпатого. За ніч її верхівка ще сильніше нахилилася до вікна, а два темні листки розвернулися в той самий бік. Я лежала й дивилася на них кілька хвилин, сподіваючись, що якщо достатньо довго нічого не робити, то все знову стане звичайним. Не стало.

Я встала, відчинила вікно й одразу пошкодувала про це. Шмига влетіла в кімнату, зробила коло, сіла на горщик, пискнула й знову вилетіла. Потім повернулася. Потім знову вилетіла. За третім разом я вже зрозуміла, що це не випадкове пташине метушіння.

— Я нікуди не піду до сніданку.

Шмига смикнула хвостом.

— І взагалі я ще не вирішила, чи ми кудись підемо.

Вона злетіла з підвіконня й зникла за дахом.

— От і добре.

За хвилину повернулася. Я зітхнула. Деякі істоти дуже швидко звикають, що їх слухають. Особливо якщо їх ніхто ніколи не погоджувався слухати.

Унизу було тихо. Кирпатий сидів біля печі й колупав ложкою кашу. Я одразу подивилася, куди саме він дивиться, чи впізнає стіл, чи не шукає вихід у стіні. Він помітив.

— Я знаю, де я.

— Я нічого не сказала.

— Ти дивишся.

— Як?

— Як учора на овинника.

— Я на нього дивилася нормально.

— Ти на всіх хворих дивишся однаково.

— Ти не хворий.

— От і добре.

— Але дивний.

Кирпатий відклав ложку.

— Софіє.

— Що?

— Можна я хоча б поснідаю до того, як ти почнеш вести таблицю?

— Можна.

— Дякую.

Я сіла поруч і теж взяла кашу. Це був компроміс. Я не ставила питань, а Кирпатий не робив вигляд, що нічого не відбувається. Принаймні хвилин п’ять. Мама зайшла з двору з кошиком яєць. Тато вже був одягнений і збирався до ратуші. Він поклав на стіл невелику торбинку.

— Тут лист для Ярини. Возом передадуть.

— Мій теж?

— Поклав усередину.

— Добре.

— Ще щось сталося?

Я подивилася на Кирпатого.

— Вночі ні.

Кирпатий кивнув, не відриваючись від каші.

— Рослина тепер дивиться у вікно.

Тато подивився на мене.

— Рослина?

— Та, що з насінини.

— А до цього куди дивилася?

— На Кирпатого.

Він повільно перевів погляд на домовика.

— Я їй подобаюся.

— Ні.

— Ти не знаєш.

Тато сів.

— І що за вікном?

— Оце я й хочу перевірити.

Шмига саме в цей момент вдарила дзьобом у скло. Тато підняв брови.

— З нею?

— Вона сама.

— Звісно.

Я вирішила не пояснювати. Це безнадійно, коли всі в домі вже вирішили, що птах, який пів дня ходить за тобою, твій. Навіть якщо ти сама з цим категорично не погоджуєшся.

Після сніданку я винесла горщик у двір. Спочатку поставила його біля ґанку. Верхівка дивилася в бік хвіртки. Перенесла до стайні — знову до хвіртки. Поставила за хатою — паросток повільно почав вигинатися в бік дороги. Куди б я його не переносила, напрямок лишався приблизно однаковим.

Шмига літала над парканом.

— Добре. Тільки подивимося.

Пташка зникла за хвірткою.

— Я сказала «тільки подивимося», а не «лети без мене»!

Мама визирнула у вікно.

— Ти з ким?

— Ні з ким.

Шмига пискнула з дороги, мама усміхнулася.

— Чую.

Я залишила горщик удома. Тягти його селом було б уже занадто. Взяла зошит, олівець, ніж, дві маленькі пляшечки, шматок тканини й пакетики для зразків. На всяк випадок. Я нікуди далеко не збиралася, але досвід останніх днів показував: якщо вийти з дому без чистої пляшечки, неодмінно знайдеться щось, що треба в неї покласти. Тато вийшов зі мною. Він сказав, що все одно йде до мосту, бо Мирон учора дуже довго стояв біля нього й дивився на дошки. На думку тата, це була поведінка людини, яка або щось планує, або вже щось вкрала.

— Він може просто дивитися на міст.

— Мирон не дивиться на дошки без причини.

— Ти вже двадцять років його знаєш.

— Саме тому.

Шмига летіла попереду. На мосту вона сіла на поруччя саме там, де вчора крутилася, потім пірнула вниз. Я перегнулася через край.

— Я ж казала, що під міст не полізу.

Тато підійшов.

— Це ти їй казала?

— Так.

— Вона погодилася?

— Ні.

— Тоді зрозуміло.

Ми спустилися до берега нормальною стежкою. Я спеціально це відзначила. Ніякого лазіння, повзання чи стрибків. Просто кілька кроків униз до води. Шмига сиділа на корені старої липи й чекала. Коли я підійшла, вона перескочила нижче й дзьобнула землю. Під корінням росла м’ята. Я зірвала листок, розтерла між пальцями й майже нічого не відчула. Тато зробив те саме.

— Слабка.

— Як біля нашого порога.

Я обережно відсунула сухе листя. Земля була волога. Коріння липи йшло вбік, перепліталося з тонкими корінцями трав. Між ними блиснуло срібло.

— Є.

Тато присів поруч.

— Та сама?

— Схожа.

Нитка була тонша за швейну й майже зливалася з вологою землею. Я не торкалася. Простежила її очима настільки далеко, наскільки могла: вона тягнулася під корінням, виходила на поверхню біля води, потім знову зникала. За кілька кроків срібло було видно ще раз.