Глава 2

Вранці їжак був живий. Я перевірила це ще до того, як остаточно прокинулася. Він сидів у кошику, підібгавши лапи, і вже дивився на мене значно осмисленіше, ніж учора. Коли я простягнула руку, він навіть спробував згорнутися. Не дуже переконливо, але сам факт мене порадував.

— Молодець, — сказала я йому. — Тепер залишилося з’ясувати, що з тобою було.

Шкварка, яка спала на моїй ковдрі, відкрила одне око.

— Не дивись. Тебе це не стосується.

Вона закрила око назад. Я дала їжакові води, поклала трохи вареного яйця й почала збиратися. До пані Ярини я справді планувала сходити швидко. Показати їй їжака, розповісти про Мальву, дати понюхати свіжу м’яту, послухати, що вона скаже, і повернутися додому. Можливо, ще купити в неї мазь від опіків, бо наша закінчувалася. Раз уже йти. У моєму розумінні це був нормальний план. У ньому були початок, кінець і приблизний час повернення. Саме так мають виглядати всі справи.

Я вдягнула світлу сорочку, темно-синю спідницю, заплела волосся тугіше, ніж зазвичай, і дістала сумку. У неї поклала зошит, олівець, дві чисті пляшечки, невеликий ніж, тканину для перев’язок, баночку сушеної м’яти, вчорашню свіжу м’яту, трохи їжі й маленьку пляшку води. Потім подумала й поклала ще одну пляшку води. Після цього подумала ще раз і взяла плащ. Я люблю бути готовою. Кирпатий зустрів мене на кухні з таким виглядом, наче я зібралася щонайменше у Лісовий Світ.

— Куди це ти?

— До пані Ярини.

— На скільки?

— До обіду повернуся.

Він подивився на сумку.

— А плащ навіщо?

— Може бути дощ.

Кирпатий визирнув у вікно. Небо було чисте, сонце вже торкалося верхівок яблунь.

— Дощу не буде.

— Звідки ти знаєш?

— Коліна не крутить.

— У тебе вчора крутило коліна?

— Ні.

— І дощу не було.

— От бачиш.

Я не стала сперечатися. Мама сиділа біля столу й пила чай. Тато вже встиг поснідати й застібав жилетку. Він подивився на мій кошик із їжаком.

— Пішки підеш?

— Так.

— Візьми Квіточку. Швидше буде.

Я хотіла відмовитися, бо до Калинової Гаті й справді було трохи більше години пішки, а Квіточку потім треба було десь прив’язувати, поїти, слідкувати, щоб вона не об’їла чужі паркани. Але тато вже дістав зі стіни вуздечку.

— Туди швидше доїдеш, назад теж. До обіду встигнеш.

Це був переконливий аргумент.

— Добре.

Мама поставила кухоль.

— Візьми щось тепле.

Я подивилася на плащ у себе на руці.

— Вже.

— Тоді хліба ще візьми.

— У мене є.

— Сир?

— Є.

— Яблуко?

— Два.

Мама трохи помовчала.

— Ну тоді я не знаю, що ще тобі дати.

— Це добре.

Вона усміхнулася. Я вже вийшла на ґанок, коли вона покликала:

— Софіє.

Я озирнулася. Мама стояла у дверях, і обличчя в неї було звичайне. Не те відсутнє, трохи віддалене, яке з’являлося під час видінь. Просто задумливе.

— Що?

— Нічого. Не затримуйся допізна.

— Я до обіду повернуся.

— Я чула.

Чомусь мені захотілося перепитати, чому тоді вона це сказала, але тато саме вивів Квіточку зі стайні, а Кирпатий почав кричати з кухні, що Шкварка знову лізе до його сніданку. На цьому ранкова таємничість закінчилася. Калинова Гать лежала на південь від Липового Броду, за луками й невеликим березовим гаєм. Дорога була хороша, знайома й достатньо широка, щоб на ній розминулися два вози. Я їздила нею багато разів — з татом на ярмарок, з мамою до пані Ярини, іноді сама по трави. Квіточка йшла швидко. Не тому, що поспішала до Калинової Гаті, а тому, що добре знала: біля дороги там росте конюшина, а пані Ярина завжди пригощає її морквою.

— Навіть не думай, — сказала я, коли вона почала косити оком на узбіччя.

Квіточка зітхнула.

— Ти снідала.

Вона зітхнула ще важче. Якщо хтось колись скаже, що коні не вміють тиснути на совість, не вірте. До Калинової Гаті ми дісталися швидше, ніж я розраховувала. Село було трохи менше за наше. Назву отримало через стару дорогу, прокладену колись через заболочену низину, де густо росла калина. Самої гаті вже років сто ніхто не бачив — болото висохло, дорогу підсипали каменем, а калина залишилася. Восени половина села була червона від ягід. Пані Ярина жила на самому краю, ближче до лугу. Її хату неможливо було переплутати з іншими. Над дверима висіли зв’язки трав, під вікнами росли шавлія, рута, нагідки й ще десяток рослин, які звичайна людина назвала б просто зеленню, а пані Ярина образилася б.

Я прив’язала Квіточку до старої яблуні.

— Кору не їсти.

Квіточка подивилася на мене.

— Я серйозно.

Я поставила кошик із їжаком у тінь і постукала у двері. Ніхто не відповів. Постукала ще раз. Тиша.

— Пані Ярино?

За хатою кудкудакнула курка. Я обійшла двір. Курей було п’ять. Усі живі, всі голодні й дуже голосні. Біля сараю стояло відро з водою, але корму в годівниці майже не залишилося. Це було дивно. Пані Ярина могла піти до хворого на пів дня. Могла поїхати в сусіднє село. Могла навіть залишитися там на ніч, якщо випадок був складний. Але курей вона ніколи не залишала без корму. Я точно знала, бо одного разу, коли ми з мамою приїхали до неї під час сильної зливи, пані Ярина насамперед сказала не роззуватися, а допомогти загнати курей під навіс. Я повернулася до дверей. Вони були незамкнені. Я не люблю заходити до чужих хат без дозволу. Навіть якщо двері відчинені.