Глава 1

Я все своє життя не любила пригоди. Мені ніколи не хотілося бігти попереду дітей, шукаючи, куди б вилізти або залізти, або купатися влітку в калюжах на краю села, або шукати в лісі нору борсука, або ходити дражнити чужих домовиків. Я була спокійна татова донечка, я любила порядок і розміреність. Тому, коли раз на рік мені доводилося зустрічатися з моєю двоюрідною сестрою Соломією на дні народження нашої бабусі, для мене це ставало справжнім випробуванням.

Соломія, скільки я її пам’ятаю, ніколи не могла всидіти на місці. Їй постійно треба було кудись бігти, щось робити, комусь допомагати. Вона навіть зіллєваріння перетворювала на пригоду. Історія з Ключем від Стежок — це звичайний тиждень у Соломіїному житті, а для мене — катастрофа майже Семисвітнього масштабу. Ми з Сольою народилися в один рік і в одному місяці, з різницею в тиждень, але більш несхожих сестер годі й шукати. Хоча зовнішність у нас майже однакова, бо ми обидві схожі на бабусю.

Коли ми зустрічалися всією нашою великою родиною на дні народження у бабусі, Соломія завжди організовувала всіх братів-сестер у команди й шукала, чим би їх цікавим зайняти. Я намагалася від цього сховатися, бо це було дуже виснажливо для мене, але хіба ж Соломію можна зупинити? Вона як кентавр на полі — мчить, не бачачи, хто попереду, і якщо ти стоїш у неї на дорозі, то це твої проблеми. Хорошою рисою у неї була доброта, тому моя участь у дитячих активностях зводилася до мінімуму, але ж не припинялася зовсім.

Незважаючи на це, я любила Соломію. Та й мало хто її не любив, занадто багато від неї було сонячного світла. Усіх менших наших родичів, а їх у нас немало, вона могла зайняти на цілий день. Бабуся мала вісім дітей, і тільки у мого батька та у тітки Марусі були тільки ми з Соломією, а в усіх інших дядьків і тіток — мінімум по троє дітей, тому команда завжди була різнобарвна. Якось я навіть думала не їхати на бабусин день народження, щоб уникнути звичайного для цього дня дозвілля, але потім подумала, що бабуся все-таки не молодіє, а бачимося ми з усіма тільки раз на рік, бо всіх розкидало по Серединному світу, а один дядько — Соломія точно в нього характером пішла — мандрує всім Вирієм уже років десять, відколи виросли його діти. Тож терпіла непосидючий характер Соломії і поверталася додому вичавлена, як помідор на томатний сік.

Цього року бабусин день народження минув лише два тижні тому, тому я ще добре пам’ятала, як лежала ввечері у своїй кімнаті й дивилася в стелю, поки ноги гули після цілого дня ходіння невідомо куди й невідомо навіщо. Ми шукали в саду скарб. Не справжній. Соломія сама його закопала зранку. Потім намалювала карту, роздала молодшим підказки, зробила три хибні стежки, домовилася з бабусиним домовиком, щоб той шурхотів за піччю у потрібний момент, і я досі не могла зрозуміти, навіщо було витрачати пів дня на пошуки речі, яку вона сама поклала під старою грушею.

— Щоб цікаво було, — пояснила вона мені.

Це нічого не пояснило. У Липовому Броді таких проблем у мене не було. Наше село взагалі було хорошим місцем для людей, які люблять знати, що буде завтра. З одного боку — річка, через яку йшов старий дерев’яний міст, з іншого — луки, далі починався ліс. Посеред села стояла невелика ратуша, хоча називати її ратушею було перебільшенням, бо насправді це була велика дерев’яна хата з ґанком, двома кімнатами й дзвоном під дахом. Там працював мій батько.

Тато, староста Тимофій, казав, що порядок у селі тримається на трьох речах: доброму слові, справедливому рішенні й тому, щоб ніхто не крав дошки з громадського мосту. Чому саме дошки, я зрозуміла ще років у десять, коли дядько Мирон укотре вирішив, що одна дошка мосту все одно трохи зайва й чудово підійде йому на хвіртку. Відтоді тато перевіряв міст особисто.

Татові було сорок. Він був високий, стрункий і темноволосий, хоча сивини останніми роками стало стільки, що мама іноді казала: ще кілька сільських зборів — і він прокинеться білим.

— Зате поважніше виглядатиму, — відповідав тато.

— Ти й так староста.

— Може, тоді Мирон перестане красти міст.

Мама в мене була зовсім інша. Олена була маленька, майже як я, тільки значно пишніша, з м’якими руками, круглими щоками й таким спокійним обличчям, що люди часто забували: перед ними віщунка, яка іноді знала, що вони зараз скажуть, ще до того, як вони відкривали рота. Мене це в дитинстві страшенно дратувало. Особливо коли я збиралася попросити печиво.

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— Скажеш через хвилину.

— А якщо не скажу?

— Тоді печиво залишиться мені.

Після такого доводилося просити.

Мамин дар працював дивно. Вона не могла сісти зранку за стіл і сказати, що станеться в найближчі десять років. Видіння приходили самі, коли хотіли. Іноді мама могла передбачити щось справді важливе, іноді — що сусідська гуска застрягне головою в паркані. Гуска, між іншим, застрягла. У мене такого дару не було. Принаймні нічого подібного за сімнадцять років я за собою не помічала. І мене це цілком влаштовувало. Не дуже розумію, навіщо знати наперед, що гуска застрягне в паркані, якщо можна просто нормально поставити паркан. Я більше любила те, що можна було потримати в руках, понюхати, подрібнити, висушити, зважити й записати в зошит. Тому ще років із дванадцяти вирішила, що стану зіллєваркою. Мама не заперечувала. Тато теж.

Кирпатий сказав, що в нашій хаті й без того забагато запахів. Кирпатий був нашим домовиком. Я не знаю, скільки йому було років, бо на питання про вік він відповідав, що старший за татову розсудливість і молодший за мамину цікавість, а це не давало ніякої корисної інформації. На зріст він був мені приблизно до коліна, мав величезні сиві брови, круглий ніс і звичку ходити в старій татовій шкарпетці, яку колись переробив собі на жилетку. Чому його звали Кирпатим, теж ніхто достеменно не знав. Ніс у нього був абсолютно звичайний. Як для домовика. Сам Кирпатий стверджував, що ім’я отримав від господаря попередньої хати, де він жив, який мав поганий зір. Я в це не дуже вірила.