Глава 2. Підвал і зошит

Підвал став новим домом.
Він пахнув сирістю, картоплею й старими яблуками.
Світло від лампочки, що блимала від генератора, тремтіло на стінах, немов боялося темряви.
Софійка сиділа поруч із мамою. У кутку спала сусідка тітка Галя, обійнявши свого песика Руді. Хтось тихо молився, хтось просто мовчав. Зверху час від часу чулося глухе “бух” — як кроки гіганта, що йшов по місту.
Софійка стискала свій зошит.
У ньому вже були малюнки — сонце, тато, їхній будинок, а тепер — нова сторінка. Чиста, біла, ніби ще не знала, що таке страх.
— Що ти там малюєш? — спитала мама, намагаючись усміхнутись.
— Не знаю. Просто щоб не боятись, — відповіла Софійка. — Може, казку.
Вона взяла олівець, який знайшла у кишені шкільного рюкзака, і почала писати:
“Жила собі маленька дівчинка, яка шукала сонце. Воно сховалося, бо світ забув, як посміхатися. Але дівчинка не здалася…”
Мама дивилась на доньку, й у куточках її очей з’явилися сльози. Не від страху — від гордості.
Коли почалася чергова сирена, Софійка не ховалася під ковдру. Вона продовжувала писати.
Сторінки шелестіли, наче крила.
Так у підвалі з’явилася її перша казка — “Про дівчинку і сонце, яке загубилося”.
Діти з сусідніх будинків почали просити маму Софійки читати її вечорами. Коли мама читала, усі сиділи тихо, навіть генератор здавався лагіднішим.
Після казки хтось завжди посміхався. Навіть тітка Галя.
— Гарно пише твоя мала, — казала вона. — Так, ніби світло тут, а не там, нагорі.
А Софійка лише знизувала плечима:
— Я просто не хочу, щоб сонце забуло нас.
Тієї ночі їй снилося, що зошит летить над містом, і кожна сторінка світиться, наче вікно, де хтось ще не згасив надію.