Глава 1. Ранок, що не прокинувся

Сонце того ранку довго не виходило.
Софійка лежала під ковдрою з малюнком ромашок і слухала, як на кухні мама гріє чайник. У вікні ще було напівтемно, хоч годинник показував майже сьому. Надворі стояла тиша — дивна, густа, така, що аж у вухах дзвеніло. Навіть горобці не цвірінькали.
У кутку спав її кіт — сірий клубочок із білою лапкою. Софійка потягнулася до нього, погладила, і тихо прошепотіла:
— Добрий ранок, Мишко…
Але ранок не відповів.
Мама покликала зі кухні:
— Сонечко, вставай, запізнишся до школи!
Дівчинка всміхнулась, але коли ступила босими ногами на підлогу — здригнулася. Скло у вікні затремтіло, десь далеко гримнуло. Один раз. Потім другий.
— Мамо? — тихо сказала Софійка.
Мама завмерла біля чайника. Її рука тремтіла, коли вона відставила чашку.
— Це, мабуть, грім, — сказала, не дивлячись у вікно. Але в грудях її вже стискалося.
Софійка підбігла до шибки. На горизонті, там, де колись сходило сонце, піднімався чорний дим. Небо стало сірим, як попіл.
— Мамо… горить? — запитала вона, і голос її затремтів.
Жінка підійшла, пригорнула доньку, але не змогла відповісти. У вікні, де колись світила весна, народжувалася війна.
Вони довго стояли мовчки. У кухні пахло чаєм і хлібом, який мама пекла вчора. І цей запах змішувався з новим — гірким, димним, незнайомим.
Мишко вискочив з-під столу й почав нявчати — тонко, сердито. За кілька хвилин у дворі заграла сирена. Вперше.
Софійка закрила вуха руками, але звук пронизував усе — навіть думки.
— Мамо, а куди тепер сонце? — спитала вона, коли вони спускалися в підвал.
— Воно поруч, — відповіла мама. — Просто ховається з нами.
У темному підвалі Софійка сіла на ящик і обійняла зошит — той самий, у якому вчора малювала луки й будинок із бузковим дахом. Вона відкрила першу сторінку й написала великими літерами:
“Якщо сонце зникло — його треба знайти.”
І саме з цього почалась її історія.