Випили. Помовчали. Денис збирався з думками. Ярослав з Дариною терпляче чекали.
Врешті Денис продовжив :
– Звісно ця історія вплинула на моє світосприйняття. Та й то м’яко кажучи. Вона його перевернула. Я прожив з нею десять років наодинці, бо в мене немає людей в оточені, яким би я міг довіриться так, як зараз вам. Але згодом я звик. Іноді згадував про все це, іноді ні. Іноді намагався з’ясувати ще деякі факти, просто, заради цікавості.
На початку весни цього року мені здумалося почитати, а чим власне зараз живуть Туманичі. Я знайшов в інтернеті видання їхньої місцевої газети. Ось її фото.
Денис показав скрін на смартфоні.
– Звичайнісінька собі районна газета, нічого поганого, нічого надзвичайного. Місцеві новини, поздоровлення, співчуття, об’яви... Нічого цікавого, аби я не звернув увагу на ім’я головного редактора газетки.
Кравцов Іван. Саме так звали одного із тих, за смерть кого засудили Тараса. Та чи мало Кравцових Іванів у нас в країні? Збіг? Однофамілець? Знову випадок?
Я вирішив перевірити.
Ось він.
Денис знову показав фото на смартфоні.
– Я неодноразово бачив їх фото у справі. Звичайно вони тоді були на дванадцять років молодші, але тепер в мене сумнівів не було, це той самий Кравцов Іван. Знайшов я по соцмережам і двох інших. Один, що син підприємця, продовжив справу батька в Туманичах. Інший працює і проживає в Києві. Всі троє успішні, благопристойні молодики.
Далі я знайшов оцю жінку.
Денис показав ще фото.
– Олеся? – здогадалася Даринка.
– Так, Олеся. Дяченко по чоловікові. Проживає із сім’єю в Житомирі. Мистецтвознавець. Зараз у декретній відпустці по догляду за другою дитиною.
А от Глушко Тарасів Сергійовичів я знайшов декілька, але жоден із них не є ТАРАСОМ.
Я відвідав Туманичі. До речі, їздив туди знову в травні. Тумани стоять там в цю пору часто, але не по півтора місяці і не такі густі. Люди там звичайні, в міру привітні, в міру байдужі. Ні про яке потрійне вбивство там ніхто нічого не чув.
Відвідав я і виховну колонію, поспілкувався з деякими старими знайомими. Глушко Тарас Сергійович ніколи там не утримувався.
Ніяких доказів в мене не лишилося. Щоденник зник. Ніхто нічого не пам’ятає….
От так от. Ну то що, швидку із санітарами будете викликати?
Бо я добряче занепокоївся за стан мого психічного здоров’я свого часу.
Та згодом пригадав і інше. Пам’ятаєш, Ярославе, як влітку другого року війни, наші бійці, очманілі від спеки, почали заступати на спостережні пости без бронежилетів та шоломів. Я тоді вимагав від тебе обійти всі пости і посилити спостережники?
– Звичайно пам’ятаю, – Ярослав повернувся до Дарини. – Того дня, вірніше тої ночі, ми відбили напад диверсійної групи, та ще й взяли одного полоненого. Якби не Денис, боюся, все закінчилося набагато гірше для наших хлопців.
– А як я колись закотив істерику, щоб припинили інженерне дооблаштування і ховалися в бліндажі, бо скоро почнеться обстріл, пам’ятаєш?
– Так. Пам’ятаю. Чуйка в тебе завжди працювала по повній.
– Таких випадків був не один. І на війні і в цивільному житті. Колись ти мене запитував, як в мене це відбувається, а я відповів, що не знаю, просто відчуваю і все. Так от. Завжди це працювало однаково. Спочатку ні з того ні з цього я чув знайомий голос в голові, який завжди мовляв одне й те саме: «Тепер ти все знаєш, Денис Вікторович. Не переймайся, все буде добре».
А потім – образи. Такий собі, короткометражний фільм у голові довжиною в декілька секунд з подіями, що мають статися. Якщо ми приймали якісь міри, то цього не ставалося. Але були випадки, коли я не міг вплинути на обставини, тоді все відбувалося чітко, як я бачив в своїй голові.
От і все, що я мав розповісти.
Може я й божевільний, не мені вирішувати. Але думаю так – якщо моє божевілля неодноразово рятувало моє власне життя і життя людей поруч, то хай так і буде.
Запанувала тиша. Скоро вже мав настати ранок, небо починало сіріти. Всі мовчали, переосмислюючи сказане та почуте.
Нарешті Денис запитав у Ярослава:
– Ну то що ти думає з цього приводу?
Той помовчав хвильку і відповів.
– Думаю, що не потрібно відчиняти двері усім, хто зазирає у вікно вночі…