розділ 3

  Денис знову замовчав деякий час. Ярослав без слів поповнив віскі у склянках.

–  Він знав, що ти будеш про нього розпитувати ще до того, як з тобою познайомився? – запитала Даринка. Вона допила свій келих і тепер завернулася в ковдру та вмостилася в крісло, підібравши під себе ноги. – Як таке може бути?

– Слухайте далі, – продовжив Денис.– Тоді це мене також здивувало. Моторошне таке відчуття залишила ця розмова по телефону. Але є речі і дивніші….

  Я добре пам’ятаю день, коли надійшла посилка, туман тоді стояв жахливий, наче знущався і переслідував мене. Приїхав я додому з посилкою в руках, хотів швиденько переглянути, бо назавтра планував бесіду з Тарасом… і забув про все до ранку… Спочатку я не зрозумів, що це за писанина. Розпочиналася вона так, зверху щоденна дата, а далі текст « Минуло 457 днів, як я не сплю».…

  Далі я розповім своїми словами так, я знаю цю історію, склавши до купи записи в щоденнику, інформацію з інтернету, з витягів із газет, розмов з деякими свідками і так далі.

  Він дійсно не спав. Про це також зауважували охоронці в колонії. Говорили, що він або не спить взагалі, або спить лічені хвилини. Він міг лежати на ліжку, але майже завжди з відкритими очима. Це здавалося неймовірно, бо  фізично ніяких порушень не відмічалося, навпаки, з кожним днем він був у все кращій спортивній формі.

  Але він не спав. Не спав після того, як з ним трапився нещасний випадок, ще до того, як він з батьками переїхав жити у Туманичі.

  Тоді Тарасу, наскільки я розумію, було років тринадцять.

  Він потонув. Фактично – він помер. Йому пощастило, що на пляжі, коли це трапилось, відпочивала молода сімейна пара: чоловік – офіцер служби цивільного захисту, а жінка – медпрацівник. Випадковість. Як часто наше життя будує банальний випадок? Вони його й врятували. Іншим може і не вдалося б, але ці боролися до кінця і  змогли реанімувати хлопця. Може це трапилось  в самі останні секунди, може ще як, я не знаю, але він дійсно перестав спати після цього випадку, проте без всіляких порушень для організму. Цей факт він приховував від усіх. А тепер уявіть собі, тринадцятирічний хлопець, що живе з батьками, залишається без сну і нікому про це не може розповісти. Він кмітливий був уже в ті роки і зразу зметикував, що якщо признається, то його затягають по лікарням і лабораторіям на різноманітні дослідження. Але тепер щоночі він має чимось себе зайняти, при чому, не виходячи з кімнати, бо й батькам він не хотів розповідати. Інший би з’їхав з глузду на його місці, навіть дорослий. Але Тарас знайшов вихід, не з початку, але знайшов, і весь цей час почав витрачати на власний саморозвиток. Він випросив у батьків купити собі планшет. Став самим частішим  відвідувачем бібліотеки в містечку. Почав вночі читати і писати. Займався фізичними вправами. Почав начебто «лягати» на годину пізніше, а «прокидатися» на годину раніше, мотивуючи тим, що почав робити ранкову пробіжку. І таки він її робив… По декілька десятків кілометрів щодня… Він залпом читав все, що міг знайти. Вивчив шкільну програму і всі посилені програми, що були в інтернеті. Читав художню літературу, наукову. Хімія, фізика, психологія, історія, міфологія… Освоїв техніки аутогенного тренування і медитації…І ще багато-багато чого іншого. Часу в нього було вдосталь. Але це пізніше.

   А до цього, звичайно, він був розгубленим. В цей же час вони з сім’єю переїздять  до Туманичів, куди відправляють його батька – інженера.

  В школі він новак, стає чужинцем, ізгоєм, над яким можна поглузувати. Розгублений, дивний хлопчак. З самого початку його відносини з однокласниками не зав’язазалися. А потім, коли він, прийшов до тями і став на шлях саморозвитку, йому вже було не цікаво нічого ні з ким зав’язувати. Його почали просто боятися і обходити стороною.

  Спілкувався він тільки з однією дівчиною. Звали її Олеся. Також ізгой у класі. Жіночий колектив в підлітковому віці завжди призначає собі гидке каченя. Хоча гидкою вона не була, просто трохи дивною, сама собі на думці. Якщо інші дівчата починали бігати по дискотекам, то Олеся полюбляла просто погуляти в парку. Якщо інші норовили побільше оголити ноги, то Олеся полюбляла довгі спідниці. І їй це пасувало. І ровесниці підсвідомо відчували, що це класно, але не могли з цим змиритися, тому Олеся була одностайно визнана, як та, що «випендрюється». До того ж Олеся була із соціально неблагополучної сім’ї. Її мати їх залишила, переїхала жити до другого чоловіка. Батьки розлучилися і дівчина вибрала проживати до повноліття з татом.

  Отак утворилася парочка самотніх. Багато сторінок Тарас присвятив їй в своєму щоденнику. Його перше кохання…Мабуть і останнє…

  Перший поцілунок. Перший ….Ну, ви розумієте…коли їм виконалося по шістнадцять. Не хочу вдаватися в інтимні подробиці, але стільки ніжності… Знаючи Тараса вже потім, зовсім іншим, дивно було від нього почути, чи правильніше, прочитати таке. Справжнє кохання. Чисте, без зобов’язань, не змарноване битувохою.

  Тим часом, Тарас продовжує працювати над собою і нікому в цьому не признається. Трохи пізніше він розповів про все Олесі. За декілька тижнів до трагедії.

  З ним починають відбуватися дивні речі. Йому здається, що він починає бачити людей, які давно померли. Один із прикладів описаних в нього : якось він йшов біля напіврозваленого приміщення, де раніше була лабораторія НДІ. Йому здалося, що боковим зором він помітив якісь рухи. Придивившись уважніше, побачив тіні, які наче стукали у вікно із середини, де вже давно не було скла. Один жіночий образ і два чоловічих. Пізніше, він випитав у бібліотекарки, в якої брав безліч книжок ледь не щодня, і яка була старожилом у Туманичах, що в 1973 році в лабораторії сталася аварія, і там справді загинули троє працівників: одна жінка і два чоловіка.